Вікторія Буланцева: «Наш будинок у Чернігові вже відновили, але я так прикипіла до цієї маленької громади, а особливо до місцевих дітей, що нікуди не хочу їхати»

До Понорницької громади вона переїхала з Чернігова. Навіть не переїхала. Правильно буде це назвати евакуацією, бо на той момент місто було під жахливими та постійними обстрілами ворога. Сьогодні Вікторія Ярославівна працює практичним психологом в Крисківській гімназії та вчителем-логопедом в Понорницькому дошкільному закладі. Мешканці громади зізнаються, що Вікторія стала «справжнім скарбом» для цього краю.

• Вона така беручка, така активна, – говорить очільниця відділу освіти, культури, молоді та спорту Понорницької селищної ради Світлана Зикун. – І дуже кваліфікований спеціаліст. Вікторія з тих, хто не приїхав за статусом. Вона велика молодчинка, вміє працювати з дітьми, працює виключно на позитивний результат. І просто хороша людина, з якою напрочуд приємно спілкуватись. Як кажуть, немає біди, щоб не знайшлись гаразди. То й тут так вийшло: людина тікала від війни, опинилась у нас і…стала тут своєю, рідною. Нам просто пощастило.

Більшу частину життя Вікторія Буланцева мешкала в чернігівському мікрорайоні Бобровиця. Народилася я в Сумській області, а вже в перший клас пішла в Чернігові. Мамі на підприємстві, де та працювала, виділили однокімнатну квартиру. А пізніше вручили ключі від квартири в новій дев’ятиповерхівці. В тій самій, на Бобровиці.

Життя Вікторії було як у всіх – зі щоденними турботами, побутом, із якимись дрібними негараздами та радощами. Звичайне життя. Але день 24 лютого його змінив і більше воно таким, як було, вже точно не буде.

– Де ви зустріли 24 лютого 2022-го?

• Вдома (глибоко зітхає). На Бобровиці. Тут все відбувалося швидко і одразу. Всі наслідки початку вторгнення видно якраз в нашому районі. Тут було дуже гаряче. Прильотів було чимало. Щодня. Ми ховалися в підвалі. Самі його з сусідами і обладнали – позаносили бідони з водою, переноски, все інше необхідне. Одне з перших влучань в районі було в газорозподільчу установку, тож ми залишилися в перші дні без газу та світла. Їжу готували на вогнищі або в приватному секторі. Тоді ця загальна біда дуже згуртувала людей: чоловіки заготовляли дрова, жінки варили їсти. У нас дуже дружній будинок. 72 квартири, але люди об’єдналися. Звісно, не всі, але більша частина людей ніби поріднилися.

– Де брали продукти?

• Хто де міг, там і брав. Спочатку зробили ревізії у власних холодильниках. У кожного були якісь запаси. Я, як і інші, винесла все, що було в морозильній камері. У такі хвилини дуже яскраво проявляється суть людей. Більша частина сусідів вигрібала зі своїх квартир практично всі резерви. Однак різні люди траплялися. Дуже різні. Не всі були щирі, але мене тішить те, що переважна більшість виявились саме щирими, справжніми, небайдужими.

У підвалі в нас було 20 діток. З ними займалась, як могла заспокоювала. Бо ж гуркало довкола щодень так, що навіть дорослим лячно було. А тут діти. Зараз я вже спокійно про це говорю. Минув час, пригадувати стало легше, а на початку дуже важко доводилось, в мене постійно від тих спогадів сльози на очі навертало…

– Як ви вибралися з Чернігова?

• Так само, як і більшість мешканців міста. Оголосили примусову евакуацію. Дев’ять разів прилетіло тільки по нашому будинку. Я не рахую приватний сектор , бо він весь був розгромлений. Нас привезли до 12 школи в Чернігові. Якраз тоді, коли на Епіцентрі (так у Чернігові називають район , де знаходився будівельний гіпермаркет «Епіцентр» – ред.) було гаряче, коли був приліт в чергу за хлібом. Зрештою цей район окупанти обстрілювали весь час блокади Чернігова. Знищили і сам гіпермаркет. Лінія оборони тут проходила просто по межі житлового кварталу. Ворог був просто поряд і міг увірватися в місто будь-якої миті. Тоді нам і сказали, що залишатися на тривалий час не рекомендовано, кажуть: «Ідіть до пішохідного мосту, там є волонтери, які вивозять людей у різних напрямках».

От ми й пішли. Я, мій чоловік, моя мати, кілька сусідів. Пішли в бік пішохідного мосту. Там дійсно були волонтери, вивозили в напрямку Сновська, Новгорода, Коропа. Нам порекомендували їхати в коропському напрямку, бо Сновськ і Новгород-Сіверський ближче до кордону з рф.

Так ми і опинилися в Крисках. Зустріли, як рідних. Родичі друзів нам надали житло, я дуже вдячна всім людям, які нам допомагали, давали продукти, підтримували і морально, і матеріально.

Перший тиждень був напружений. Я не одразу відчула, що щось не так. Спочатку боліла голова. Пила ліки. Були ознаки струсу мозку. Але за кілька тижнів лікарі поставили діагноз: контузія. Стрес, перевтома…

Пройшов місяць. У кожної людини різна реакція на стрес: одні в ступорі, а в інших навпаки проявляється активність. От і я така, гіперактивна. Мені повсякчас треба було кудись бігти. Це не завжди добре.

– Як ви з цього стану виходили?

• Роботою лікувалась (сміється). Щоб повернути себе в ресурсний стан я вирішила, що мені не варто бути людиною зі статусом ВПО, мені необхідна робота. Без роботи я просто не можу! Чоловік питає: «В тебе з собою диплом?» Кажу: «З собою». «Піди до школи, можливо їм потрібен психолог?» А у мене ж диплом психолога. Не липовий, справжній. Я добре вчилася. Однак психологом не працювала – майже все життя оберталася в сфері будівництва, 15 років була завідувачкою складом будівельних матеріалів, їздили з чоловіком за кордон на заробітки, служила в армії – дуже цікаве й наповнене в мене було життя. Різноманітне.

І от пішла в школу. Проситися на психолога.

– І як все пройшло?

• Як бачите, працюю. Значить – добре. Дуже вдячна начальнику відділу освіти, директору, які щиро мене прийняли, адже для мене знайшлась вакансія практичного психолога. Я зрозуміла, що це не лише диплом, а моє покликання по життю, бо психолог – це перш за все стан душі, робота з людьми, дуже напружена і відповідальна робота.

Взагалі для мене все склалося якнайкраще. Приїхала в громаду, мене дуже привітно зустріли, допомогли усім, чим могли. Вважаю, що мені доля послала добрих і щирих людей. Зрештою, люди в житті трапляються не випадково, а саме для чогось: або вони тобі дають певний досвід, якісь навички, або вони тебе переконують, що добро існує. Його багато і воно переможе зло. Так має бути.

– Де ви зараз мешкаєте, вже облаштувались?

• Живемо в Понорниці. Голова селищної ради Віктор Іващенко надав можливість придбати будинок. Він дуже чуйна та добра людина, з якогось боку – дуже гарний психолог, вміє спілкуватися з людьми. Громада надала кошти на придбання будинку, частково я сплатила їх із заробітної плати. В нас будинок 87 квадратних метрів. Потроху облаштовуємось…

Вже трохи призвичаїлась до сільського життя: навчилась саджати городи, наприклад. Бабуся-сусідка розповіла мені, коли й що садити, як правильно це робити, як доглядати. Бо ми люди, як кажуть, «городські», не навчені цьому. Ми так з головою пірнули в це життя, що вже завели качок, курей. Дві собаки в нас, кіт контужений, який приїхав з нами з Бобровиці, кролика виростили. Маємо два городи, посіяли пшеницю і посадили картоплю. Пристосовуємось. Людина – це така істота, яка пристосовується до всього. Особливо тоді, коли мова йде про виживання.

– І як ви за цим господарством встигаєте доглядаєте? Робота, господарство, громадське життя…

• Та якось устигаю. Хоча сама інколи дивуюсь, звідки сили беруться. Може тут повітря особливе, цілюще?(сміється)

«Вікторія Ярославівна не те що прижилася, вона дуже гарно вписалася в нашу громаду, – говорить директорка закладу дошкільної освіти «Лісова казка» Світлана Селянська. – І як фахівець, на своєму місці, і як людина дуже активна. Вона і на зборах, і в комісіях, і в обговореннях, і в мобільних бригадах. Не відмовляє нікому, завжди перша. Щира, принципова. Відверта і справедлива. Вміє заспокоїти і дітей, і батьків, і тих, хто цього потребує. Вона наче тут 100 років жила! Своя!

«Вікторія, як людина, дуже відверта, відкрита, душевна, вона от справді психолог не тільки за дипломом, а і за своїм покликанням, – розповідає Наталія Коробейник, педагог Крисківської гімназії. – Завжди чимось нас підбадьорює. Або ж ранковим свіжим жартом, або цікавою життєвою історією, або просто заходить з усмішкою і каже: «Ну що, колеги, розпочинається новий день, бажаю всім радості, давайте простішими будемо, давайте усміхатись один одному». Ну якось от своїм таким натхненням, своїм веселим настроєм, вона може запалювати.
І діти до неї хиляться – біжать, і обійняти хочуть, і всілякою радістю поділитися, зі своїми емоціями, що за день у них там сталося. Вікторія справді змогла до них достукатися. Попри війну, військовий стан…»

«Вона для нас, наче знахідка. Наша розрада, – додає директорка Крисківської гімназії Раїса Канцеляренко. – Знайшла спільну мову з усіма колегами, спокійно і врівноважено влилася в колектив. Проводить тренінги, бесіди, співпрацює і з батьками, своїми методами допомогла діткам, які мали дефекти мовлення.
Вона допомагає всім, хто потребує допомоги Мені самій буває так тяжко на душі, а поспілкуюся з нею – одразу стає легше…»

– Вікторіє, а чи не хочеться вам назад в місто?

• Чесно?

– Так…

• У місті ми вже відновили житло, яке було частково зруйноване. Є де жити, але ж я так прикипіла до цієї маленької громади, а особливо до діток! Звісно, повернутись в місто я можу в будь який час, бувають періоди коли втомлюєшся і хочеться, але я можу поїхати туди для розвантаження, для релаксації. Відверто, мені дуже подобається ця природа, я – людина природи, для мене необхідна ця ресурсність, цей спокій і рівновага. Тому мені тут дуже подобається. А в місто… Іноді, буває, й хочеться, але це ситуативне бажання.

– Вікторіє Ярославівно, що ви порадите людям, як психолог?

• Мій ресурс – це діти, це тварини, це природа.

Порада для всіх: 8 годин ви повинні відпочивати, 8 – працювати, і 8 спати. А ще щодня посилайте у Всесвіт позитивні імпульси та позитивні думки! Вірте в перемогу і жадайте перемоги! Пам’ятайте: останнє, що помирає – це надія, тому ми повинні вірити, молитися, допомагати військовим, максимально себе налаштовувати на позитив, бо у нас у всіх почалися коливання настрою. Завжди усміхайтеся, зустрічайте день з усмішкою, які б гаразди-негаразди були в вашому житті…

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа»і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Юлія Дем’яненко, “Місцеві медіа”