Колись на Десні вирувало життя. Люди, худоба (рогата і всіляка інша), велосипеди, мотоцикли, трактори, навіть вантажівки — усе це рухалося через водяну гладінь могутньої ріки з одного берега на інший. Уплав струменіли будні, переправою — рухалося ціле життя. Тепер тут зовсім тихо. Лише легкий плескіт хвиль, що методично штурхають у борт старого порома й наче шепочуть: «Пам’ятаєш?..»
Коли річка була дорогою
— Зараз ми з правого на лівий берег будемо рухатись, — говорить Микола Філько, працівник Мезинського національного природного парку. – На тому березі мальовничі місця. Озера з островами. А за луками – ліс.
Пан Микола зголосився побути нашим гідом, а заодно і поромником, аби переправити нас через Десну біля Деснянського. Трохи мовчазний. Сором’язний. Не звик спілкуватися з журналістами, та ще й «на камеру».
Про Деснянський пором зараз мало хто знає, але він цілком справний і виглядає доглянутим.
— Місцеві мешканці за ним наглядають, — усміхається Микола. – Якщо треба – ремонтують. Місцеві аграрії, підприємці, працівники парку допомагають з ремонтом. Підлатали дно, замінили дошки, підварили троси. Бо кому воно треба, крім нас? А нам воно справді «треба». Бо це для нас не просто пором. Це не звичайна залізяка на воді. Це – пам’ять. Пам’ять про те, яким було колись наше село, наш край. Цей пором – наша гордість…
Десна в цих місцях широка, спокійна, вже не така глибока як колись, але все одно – спробуй перебратися на протилежний берег без плавзасобу. Ніяк без цього! Колись тут, на цій переправі, життя не зупинялося ні вдень, ні вночі. Возили геть все: сіно з заплавних луків, корів, коней на випас. Навіть весільні ватаги, коли молодятам треба було дістатися з одного берега на інший
— Поромщиків по селах уже немає, — зітхає Михайло Кулик, мешаканець Мезина, який також залюбки погодився з нами поплавати. — Аби вони були живі, їм було б уже років по сто п’ятдесят. Ну, може менше, бо то я трохи загнув (сміється). Мені вже теж немало років, однак я ледь пам’ятаю часи, коли тут працювали ті дядьки, які перевозили людей і всякий крам. Тепер і перевозити майже немає кого.
Пором стоїть на воді, мов велетенська металева платформа.
— А як же люди переправляються, якщо така потреба є?
Микола Філько спочатку усміхається, а потім каже:
— Та вже мало кому й треба на той бік. А хто має там справи, у того є ключ. Взагалі їх кілька Ключі в основному в працівників парку. Береш ключа, відмикаєш замок, відв’язуєш ланцюжки і…
Микола вдягає рукавиці, підтягує потроху троса. Потім дивиться на воду.
— Ну от і все. Тепер течія сама гнатиме…
Пором поволі йде за течією. Неквапливо. Плавно.
Про баркас та туристів
У Мезині колись був ще й баркас, плавав до порома.
— Та він вже давно затонув, — каже Микола, — Десь спочиває на дні посеред річки. Ніхто його й не шукає вже.
На Деснянський пором колись поміщалися вантажівки, трактори, череди корів. Микола каже, що навіть два вантажні ЗІЛи могли влізти. Пором витримував їхню вагу
Сьогодні ж автівкою на ньому вже Десну не перепливеш – рівень води занадто впав. Тому плавзасіб перевозить тільки людей. Безкоштовно. На відміну від Сосниці, наприклад. Там переправа комунальна, яку орендують підприємці. Пором з’єднує Сосницю з кількома селами. Переправляти є кого, а тому там працює двоє чоловіків, за щоденним графіком. І ціна за переправу одного автомобіля 50 гривень від берега до берега.
— У нас ця «розвага» вже більше для туристів, — говорить Микола. — Корів мало, по селу, може, голів під сорок залишилось. Сіно на своїх присадибних ділянках люди запасають. Тому на поромі більше туристи бувають. Приїжджають подивитися на «останній пором Десни». Так кажуть, хоча цей пором не ще останній з живих. Туристам тут подобається. Фотографії гарні виходять…
Як річка тримає берег
Деснянське – старе село. Відоме ще з літописів 17 століття. В ті часи називалося Псарівкою. Після більшовицької революції – Свердловкою. З цією назвою село пережило два Голодомори. Таким був його страшний і кривавий шлях до комунізму.
За рядянських часів у Свердловці мешкало з півтори тисячі людей. Тут працював колгосп “Авангард”. Господарство було мільйонером, місцеві мали стабільну роботу, а саме село розвивалося. Деснянським воно стало після декомунізації. А децентралізація підпорядкувала населений пункт до Понорницької селищної ради.
До Десни в селі веде дорога, вимощена каменем. Вона ще тримає в пам’яті скрегіт возів, навантажених сіном. На узбіччі дороги самотливо притулився високовольтний стовп з чималою щербиною. Колись тут застрягали дуги возів селян. Стовп заважав возити їм свій крам. Але возів вже немає, а стовп залишився…
— Була така історія, — сміється Микола, — Колись, розповідають, староста з Мезина частину лугу пропив у Покошичах. Так і вийшло, що шматок покошицького лугу опинився за Десною. Доводилося місцевим аж з того берега возити сіно. Той стовп не раз ставав припоною…
Село та річка пам’ятають й інші історії.
— Багато історій різних траплялося. — Микола дивиться кудись за небокрай, згадує щось. — Машини зіскакували з припонів. Пороми ловили за течією, коли ті зривалися. Але, дякувати Богу, ніхто не постраждав. Люди тоді, мабуть, були спритніші, уважніші. Та й на поромах працювали справжні професіонали. Це тільки здається, що перевезти вантажний автомобіль – це легко і просто. Ті дядьки, які керували поромом, добре знали свою роботу. Молоді цього б зараз не подужали…
Війна і тиша
У перші дні війни пороми стояли. Люди не переправлялися — боялися, що полетять ракети чи прийде ворог. Тепер — знову тиша, але вже інша. Десна зараз мовчазна. Наче в очікуванні, що ось-ось повернеться оте «інше» життя, наповнене голосами, сміхом, піснями. Даремно, мабуть, чекає…
По той бік Десни — вже Сумщина, до Шостки рукою подати. А з цього боку — Мезин, Радичів, Деснянське, Розльоти. Села, де колись жило по 1000-1500 мешканців, навіть більше. Зараз у кожному з них разів у 10 менше людей живе, однак ще є ті, які пам’ятають, як пахне луг після косовиці, як дзенькає ланцюг порома і як легко колись на ньому через Десну плинуло життя від берега до берега.
…Стоїмо на березі, слухаємо, як натужно скрипить-кректить старий пором. Але у тих звуках чуємо й голоси. Їх багато. Дуже багато. Це голоси тих людей, які колись плавали на цьому поромі. Багатьох вже давно немає на цьому світі. Але ж деснянські хвилі їх точно пам’ятають. Усіх до одного.Мають пам’ятати…
Катерина База, Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа».
Фото: “Місцеві медіа”, Мезинський національний природний парк.
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.