“Я чекаю сина. І буду чекати, поки він не повернеться… Цим і живу” — з цієї єдиної думки починається кожен новий день Віри Пушанко. Її син Сергій уже два роки і три місяці вважається безвісти зниклий, залишив у душі матері порожнечу, яку неможливо заповнити нічим. Але вона чекає. І чекатиме. З вірою і надією в серці.
— Пані Віро, розкажіть про Сергія. Який він був тоді, коли ще не було війни?
– Сергійко – дуже добрий, веселий хлопець. Завжди любив жартувати, допомагати людям. Він дуже любив свою роботу, був водієм, працював у Юрія Петровича Кобизського. Але прийшов момент, коли почалося повномасштабне вторгнення, вирішив піти в тероборону. Я, звісно, дуже відмовляла його, але він був впертий. Він сказав: «Мам, я піду, щоб хлопці не залишались один на один з ворогом». Він такий… самостійний, відповідальний.
— Як ви прощалися з ним перед тим, як він вирушив на фронт?
– Ми не прощалися. Він мене просто поцілував, сказав, що все буде добре. Потім приїжджав до Чернігова, ми бачилися ще в кінці листопада. І на Новий рік мали зустрітися… Ми по відео з ним говорили — він показував свою нову теплу форму. Я тоді була спокійна.
— Як ви дізналися, що Сергій зник безвісти?
– Це була страшна новина… Телефонувала подруга з Понорниці, сказала: «Ти знаєш, Сергія немає». Я не повірила. Я не могла повірити в це. Я кричала в слухавку, що цього не може бути, що це помилка. Але… згодом мені сказали, що 4 грудня Сергія визнали зниклим безвісти. Ми знали, що він був в Опитному, під час бою його контузило, отримав поранення в живіт. Сказали, що воно несумісне з життям… Хоча до останнього він з хлопцями говорив. Командир розказував, що відправили по нього хлопців. Але вони теж не повернулися. До школи, де він залишився, зайшли вагнерівці, були страшні бої. Але я все одно не вірю. Я чекаю його, і все.
— Що дає вам силу продовжувати жити з цією болісною думкою?
– Моя сила в тому, що я чекаю свого Сергійка. Молюся і вірю, що він живий. Я розмовляю з ним щодня. Може, це здається смішним для когось, але я говорю: «Привіт, синочку! Я чекаю тебе». Старший син Владислав бачить його в снах, і він, здається, оберігає нас. Я вірю в те, що він живий, і живу тільки цим.
— На свята вам, мабуть, особливо важко?
– Так, це для мене найтяжчий час. Вже три роки, як ми не святкуємо нічого. Якось пробую щось зробити, але душа не радіє. Привітання, сльози, а всередині порожнеча. Мене не цікавлять подарунки, мені нічого не треба… Я просто хочу, щоб він повернувся. Іноді я плачу, розмовляю з ним через фото, кажу, як сильно я його люблю. Це важко, бо святкують всі, а ми — ні. Нам ніякі свята не потрібні. Лише б Сергійко повернувся.
— Як ви справляєтесь із щоденними труднощами без нього?
– Ми родиною тримаємося разом. Мій старший син Владислав дуже допомагає мені, підтримує, так само й родичі, близькі, друзі. Ми часто їздимо на акції в Короп, спілкуємося з рідними інших зниклих безвісти. Нам важко, але ми розуміємо одне одного. І це нам додає сил.
— Чи є хоч якась надія на те, що Сергій може бути живий?
– Я вірю в це. Можливо, його врятували добрі люди. Він був у матеріальному забезпеченні, він не повинен був потрапити в ті місця. Але він пішов добровільно. І зараз я хочу вірити, що він десь є. Іноді ми отримуємо дзвінки з Києва, нам допомагають, ми стукаємо в усі двері, шукаємо будь-яку інформацію.
— Що б ви порадили тим, хто переживає схоже горе?
– Це дуже тяжко, коли ти чекаєш свою дитину, а не знаєш, чи вона жива. Але ми повинні підтримувати одне одного. Бо тільки спільно, в цій нашій болі, ми можемо пережити це. Я вдячна тим, хто не залишає нас, хто допомагає, хто співчуває. Найголовніше — не втратити надію. Я буду чекати сина, поки не побачу його знову. І я вірю, що він обов’язково повернеться.
Сльози котяться по щоках Віри Пушанко… Вона чекає. І навіть коли весь світ говорить їй, що її син зник назавжди, вона все одно тримає в серці невидиму нитку, яка тягне її до нього. Чекає, адже трапляються в світі всілякі дива…
Катерина База, «Місцеві медіа»