Дівчина з Понорниці, яка грала у першому українському модерністському театрі й пережила розгром Курбаса: історія Софії Мануйлович

У 1917 році в Києві молода випускниця Музично-драматичної школи Миколи Лисенка увійшла до складу нового театру, якого до того в Україні не було. Його назвали «Молодим театром». Керівник — тридцятирічний Лесь Курбас. Мета — зламати етнографічну традицію старого українського театру і поставити його поруч з європейським модернізмом. Серед фундаторів — двадцятип’ятирічна дівчина з чернігівського селища Понорниця. Її звали Софія Мануйлович. Через шістнадцять років Курбаса заберуть до в’язниці. Через двадцять — розстріляють на Соловках. А Мануйлович виживе. Переїде до Одеси, викладатиме, поставить першу виставу в Одеському ТЮГу, напише спогади про колег. Помре у 1971-му, в сімдесят вісім років. Її ім’я сьогодні знає вузьке коло дослідників українського театру. В офіційному переліку видатних уродженців Понорницької громади воно стоїть.

Колектив Київського «Молодого театру» в день закриття першого сезону, 1918 рік. Серед фундаторок — Софія Мануйлович із Понорниці. Wikimedia Commons, public domain

Софія Андріанівна Мануйлович (1 (13) жовтня 1892, Понорниця — 12 серпня 1971, Одеса) — українська акторка, режисерка і драматург. Одна з фундаторок київського «Молодого театру» Леся Курбаса (1916–1919), акторка «Березолю» (1922–1926), засновниця Одеського ТЮГу (1928). Дружина актора-березільця Степана Бондарчука. Авторка агітаційних п’єс 1930 року і спогадів про Курбаса та Василька.

Понорниця — Київ — Лисенко

Софія народилася в Понорниці 1 жовтня 1892 року за старим стилем, 13 жовтня за новим. Про її родину і дитинство в селищі відкриті джерела майже нічого не повідомляють — як це часто буває з дівчатами з чернігівських селищ, які потім опинялися в столичному мистецькому вирі. Відомо лише, що десь у другій половині 1900-х вона поїхала з рідної Понорниці до Києва. І там вступила до Музично-драматичної школи Миколи Лисенка — найкращої сцени-кузні молодої української інтелігенції тих років.

Школу вона закінчила 1917 року. Саме в той момент, коли в Києві відбувалася одна з найбільших подій українського театру двадцятого століття — Лесь Курбас, тернопільський галичанин, що два роки тому переїхав до Наддніпрянщини, збирав навколо себе групу молодих акторів і митців, з якою хотів зробити український театр принципово іншим. У травні 1916-го була перша зустріч. У вересні 1917-го театр офіційно відкрили. Мануйлович увійшла до нього з самого початку — з групою перших фундаторів.

Лесь Курбас (1887–1937) — засновник «Молодого театру» і «Березолю», реформатор українського театру. Розстріляний на Соловках 3 листопада 1937 року. Wikimedia Commons, public domain

«Молодий театр» і «Березіль»

«Молодий театр» працював недовго — три сезони, 1916–1919 роки, у приміщенні театру Бергоньє (сучасний Театр Лесі Українки в Києві). За цей час Курбас поставив «Цар Едіп», «Різдвяний вертеп», «Гайдамаки», «Чорна Пантера і Білий Медвідь». Естетично — трансформація, експресіонізм, пластика, відмова від побутових прийомів, звернення до античної трагедії і європейського модерну. Для українського театру це був шок.

Мануйлович грала там як акторка ансамблю. На збереженому фото 1918 року вона серед інших фундаторів театру — Курбаса, Василя Василька, Поліни Самійленко. Весною 1919-го радянська влада об’єднала «Молодий театр» з Першим театром УРСР імені Шевченка — фактично ліквідувавши Курбасову трупу як самостійне явище.

Мануйлович відпрацювала три сезони у Житомирському драматичному театрі (1919–1922), а потім повернулася до Курбаса — уже в «Березіль». «Березіль» виник у Києві 1922 року, у 1926-му переїхав до Харкова — столиці тодішньої УРСР. Це був один із найпотужніших театрів у Східній Європі 1920-х років: авангардний, експериментальний, політичний. Партнерами Мануйлович по сцені були Валентина Чистякова (дружина Курбаса), Наталя Ужвій, Амвросій Бучма, Йосип Гірняк. Мануйлович грала Едріту у «Горі брехунові» Грильпарцера, Берту в «Йолі» Єжи Жулавського, Джоанну у «В пущі» Лесі Українки, Кандіду в однойменній п’єсі Бернарда Шоу.

Актори «Березолю», 1922 рік. Лесь Курбас, Валентина Чистякова, Фавст Лопатинський серед студійців. Саме цього року до театру прийшла Софія Мануйлович. Wikimedia Commons, public domain

Одеса

У 1925 році Мануйлович отримала власне режисерське доручення — паралельно з «Березолем» очолила Одеську майстерню театру. А в 1926-му, коли «Березіль» переїхав з Києва до Харкова, вона залишилася на півдні. Наступні десять років пройшли в Одесі. З 1926-го по 1934-й викладала в Одеському музично-драматичному інституті і в Одеському інституті народної освіти. У 1928-му організувала і очолила Одеський театр юного глядача (ТЮГ), де того ж року поставила першу виставу — «Фріц Бауер» В. Селіхової і Н. Сац. До неї Одеського ТЮГу не існувало; Мануйлович його створила.

У 1930-му написала п’ять агітаційних п’єс у дусі епохи: «Два снопи», «Змова», «Наймит», «Радіо-сатана», «Свято першої борозни». Це був короткий і ідеологічно навантажений жанр — агітп’єси для села, на злобу дня. Вона не була письменницею з великим корпусом текстів; її основна професія лишалася режисурою і педагогікою.

І саме цей одеський період, можливо, врятував їй життя.

Лесь Курбас, тюремне фото ОГПУ після арешту 26 грудня 1933 року. За півроку до того, у жовтні 1933-го, на публічному «диспуті» в Харкові його звільнили з «Березолю». Через три з половиною роки розстріляли на Соловках. Мануйлович на той момент уже три роки жила в Одесі. Wikimedia Commons, public domain

1933 і потім

У 1933 році «Березіль» розгромили. Жовтень — публічний суд над Курбасом, звільнення. Грудень — арешт у Москві, куди він приїхав ставити «Короля Ліра» з Соломоном Міхоелсом у єврейському театрі ГОСЕТ. Квітень 1934-го — вирок, п’ять років таборів. Соловки. Листопад 1937-го — розстріл у Сандармосі разом з майже тисячею восьма стами інших в’язнів «соловецького етапу». Серед убитих того дня — драматург Микола Куліш, філософ Валер’ян Підмогильний, театральний режисер Володимир Яловий.

Багато березільців арештували в 1933–37. Йосип Гірняк відбув Воркуту і втік за кордон у 1943-му. Чоловіка Наталі Ужвій — поета Михайля Семенка — розстріляли 1937-го. А Мануйлович з 1926 року працювала в Одесі, не в Харкові. У 1934-му — коли ще ніхто не знав, що буде далі — вона переїхала до Москви і два роки працювала в Центральному ТЮГу та Центральному театрі ляльок. Потім, з 1936 по 1939-й, — у Миколаївському ТЮГу. Ні тієї миттєвої уваги, яка могла її затягнути у маховик, ні ніякого публічного захисту Курбаса, як це зробили чотири її колеги — Мар’яненко, Гірняк, Балабан, Черкашин.

Дозволимо собі назвати речі своїми іменами: вона зробила все, щоб не потрапити в жорна репресій. Поїхала з Харкова заздалегідь. Не брала участі в жодних публічних акціях навколо Курбаса. Жила і працювала тихо. Частина березільців так вижила — інша частина не вижила. Мануйлович вижила.

Спогади замість сцени

Після війни вона повернулася до Одеси. Прожила там ще майже тридцять років. Викладала. Писала спогади — про Леся Курбаса, з яким прожила п’ятнадцять років поруч; про Василя Василька, свого колегу по «Молодому театру». Ці спогади пізніше стали одним із джерел для дослідників Курбасового театру. В окремих статтях (наприклад, у Вікіпедії про Ольгу Городиську) матеріали Мануйлович цитують як першоджерело про побут трупи.

Померла в Одесі 12 серпня 1971 року у сімдесят вісім років.

Понорниця, сучасне фото. Селище, звідки на початку XX століття виїхала до Києва майбутня акторка «Молодого театру». Wikimedia Commons, CC BY-SA 4.0

Чому про неї треба говорити

Мануйлович не була зіркою на рівні Ужвій чи Бучми. У каноні великих акторок «Березолю» її ім’я стоїть поруч, але не в центрі. Її не розстріляли — і тому про неї пишуть менше, ніж про тих, кого розстріляли. Це несправедливо, але логічно: українська пам’ять XX століття побудована навколо жертв, і кожен, хто вижив, автоматично отримує тінь.

Проте її шлях — теж частина тієї самої історії. Дівчина з чернігівського селища, яка стала фундаторкою першого модерністського українського театру. Акторка «Березолю» в момент його найвищого злету. Засновниця Одеського ТЮГу — театру, який існує й сьогодні. Письменниця, яка зберегла пам’ять про колег, коли це було небезпечно. Жінка, яка пережила розгром середовища, у якому пройшла юність — і пронесла те знання до кінця століття.

У Понорницькій громаді її ім’я внесено до переліку видатних земляків на офіційному сайті. Цього достатньо, щоб про неї почати говорити повним голосом.

Наша.

Джерела

• Вікіпедія UA — Мануйлович Софія Андріанівна
• Понорницька селищна рада — історична довідка
• УРЕ — стаття «Мануйлович»
• Вікіпедія UA — Молодий театр Леся Курбаса
• Вікіпедія UA — «Березіль»
• Вікіпедія UA — Лесь Курбас
• OpenKurbas — архів Молодого театру
• Суспільне Культура — історія Леся Курбаса
• Державна архівна служба — до 100-річчя «Березоля»
• УІНП — матеріали до 130-річчя Курбаса

Світлини: Wikimedia Commons (public domain / CC BY-SA 4.0).

«Наша Понорниця» / «Місцеві медіа»

P. S. У вас удома є фото Понорниці початку XX століття — родинні знімки, гімназійні випуски, вулиці 1900–1910-х? Чи будь-що, пов’язане з родиною Мануйловичів у селищі? Надсилайте у наш Telegram-бот @mmedia_addnews_bot. Імена повертаються у громаду через їхні сімейні архіви.