Павло Кобизський: “Ну і що з того, що я керівник? Якщо треба, засукаю рукава і полізу ремонтувати трактор!”

У свої 25 років Павло Кобизський з Понорниці є справжнім керівником фермерського господарства “Білі роси”, де разом із батьком та командою не тільки працюють над розвитком, але й зуміли адаптуватися та утримати баланс у ці непрості часи.

— Я навчався на магістратурі ще в часи ковідних обмежень. Це був період невизначеності, але саме тоді я знайшов для себе можливість глибше зануритися в аграрну сферу, — згадує Павло. — Я мав чудову команду викладачів, які дали мені основи, але коли прийшов час перейти до реального агробізнесу, зрозумів, що потрібно багато чому вчитися ще й на практиці. Як і в багатьох новачків, початкові кроки були важкими — доводилося навчатись “на ходу”. Нові знання і навички накопичувалися щодня…

В цій роботі Павло бачив свою мету — не просто вести бізнес, а постійно вчитися і розвиватися. За підтримки батька Юрія, який є не лише наставником, а й справжнім партнером по життю і бізнесу, хлопець відчув на собі не лише складність аграрної справи, а й задоволення від результатів власної праці.
— Спочатку було дуже складно. Але я зрозумів, що якщо хочу досягнути чогось суттєвого, маю вчитися і швидко адаптуватися. У мене батько, хоча і вимогливий, але має хист до наставництва, ніколи не залишить поза увагою якісь мої звернення, завжди порадить і підкаже.
— Я так розумію, що одним із напрямків роботи вашого господарства було виробництво молока. Як ви розвивали його і чому цей шлях став настільки проблематичним?
— Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, ми справді спробували вкластися в переробку молока. Але це виявилось не так просто, як ми думали. Для таких проєктів потрібні великі інвестиції. А коли не маєш стабільного фінансування, навіть найкраща ідея може завмерти на місці. Тому ми були змушені поставити цей напрямок на паузу. Наразі ситуація не дозволяє нам знову взятися за молочну переробку.
— Ви були змушені скоротити виробництво?
— Так, на жаль. Інколи доводиться приймати важкі для себе, непопулярні рішення. Ми опинились у ситуації, коли в якусь мить стали перед дилемою: або різати стадо, або розвивати переробку. Обрали перший варіант. Це справді було важке рішення, але, як виявилось, правильне – продавати сировину стало вигідніше, ніж випускати готову продукцію. Молочний ринок зараз дуже нестабільний, і це, без сумніву, вплинуло на наші рішення. В сусідніх селах люди ще потроху тримають корів, але загальна ситуація змушує багатьох зважувати всі за і проти.
— Тобто попит на молоко справді зменшився?
— Ні, попит не зменшився, але війна порушила звичні логістичні маршрути. І не тільки це. Вона взагалі змінила сільське господарство. Так сталося, що наразі виробництво молока для таких невеликих підприємств як наше – справа нерентабельна. Виробляти м’ясо вигідніше. Сіяти культури також вигідніше. Тому ми пішли таким шляхом. Чи повернемось до молока? Час покаже.

— А які культури ви вирощуєте, і як це допомагає вам підтримувати бізнес?
— Зараз ми займаємось вирощуванням таких культур, як ріпак і пшениця на зиму, а навесні — соняшник і кукурудза. Це дозволяє нам підтримувати стабільний рівень доходів. Ці врожаї вже не такі, як до війни. Зараз показники значно нижчі.
— Це через умови чи через спрощення технологій?
— Переважно через спрощення технологій. На жаль, ми не маємо можливості використовувати всі ті ресурси, що були до війни. В результаті – врожаї в два рази нижчі. Але намагаємось максимально ефективно використовувати ті можливості, які маємо. Це неідеально, але працюємо з тим, що є, і це вже дає свої плоди.
— Як погода впливає на ваші плани? Влітку були екстремальні температури.
— Погода справді була незвичною минулого року. Раніше ми завжди стикались із вологими полями, навіть ріпак не могли сіяти через надмірну вологу. Але зараз все кардинально змінилося. Вже звикли до посушливої погоди, тож були готові.
— Як щодо технічних питань? Часто техніка виходить з ладу, а ремонт займає занадто багато часу?
— О, це точно. Техніка інколи не витримує навантажень і ми стикаємося з ситуаціями, коли треба ремонтувати трактори чи сівалки, — Павло кидає погляд на горизонт, ніби роздумуючи про ті моменти, коли машини відмовляли. — Якось довелось півтижня ремонтувати трактор. І це не просто ремонт, а час, проведений поруч з ним, пошук проблеми, налаштування. Тому в нашій роботі важливо, щоб все було організовано правильно. Якщо щось не йде, я сам засукаю рукава і беруся за ремонт. І що з того, що я керівник? Маю певний досвід у механіці та електриці, тому намагаюся вирішувати проблеми самостійно.
— Це важко, коли не вистачає спеціалістів, правда?
— Так, справді. Наразі ми відчуваємо дефіцит кваліфікованих механіків, і це проблема не лише в нашій компанії, а й по всій Україні. Іноді ми навіть телефонуємо знайомим спеціалістам, вони дають рекомендації, а ми вже намагаємось працювати під їхнім керівництвом дистанційно. Без цього було б важко.
— Здається, у вас майже немає часу на відпочинок. Як вдається поєднувати все це?
— Так, дійсно, іноді важко знайти час, щоб перезавантажитись. Багато роботи, багато технічних питань, які потребують вирішення. Вихідні — це переважно час для справ на господарстві або для ремонту техніки. Однак я розумію, що важливо іноді переключитися, тому намагаюсь виділяти час для себе, хоч і не завжди виходить.
— Щодо технологій. Ви сказали, що довелося їх спрощувати. Чи є інновації, які хочете впровадити в майбутньому?
— Так, ми розглядаємо можливість впровадження нових технологій, щоб збільшити ефективність. Наприклад, точне землеробство, де використовуються спеціалізовані датчики і системи для оптимізації врожаїв. Але для цього потрібне більше фінансування і технічні ресурси, тому це – перспектива на майбутнє. У нас є сівалка, яка дозволяє сіяти без попередньої обробки ґрунту. Вона не перемішує грудки землі, а просто проходить, як комбайн після збору врожаю, і одразу сіє.
— Тобто, це допомагає зберегти вологу в ґрунті?
— Саме так. Кожна операція по обробці ґрунту — це втрата вологи. Тому, коли рядочок закривається соломою, волога залишається в ґрунті, а грудки не висушуються. Це допомагає зберегти родючість і уникнути швидкого висихання ґрунту. Можна сказати, що ця технологія дозволяє зберігати більше вологи в сухі роки.
— Звучить дуже цікаво! Ви почали використовувати таку технологію після посухи?
— Так, це сталося близько 6 років тому, після серйозної засухи. Тоді ріпак, який ми посіяли, зійшов лише на 50%. Після цього вирішили спробувати технологію стриптилу, бо зрозуміли, що для таких умов важливо зберігати вологу в ґрунті. Цього року ми бачимо, що вона працює.
— То саме ріпак став для вас основною культурою, що дає стабільний дохід, так?
— Мождна і так сказати. Ріпак — це наш основний заробіток зараз. Він стабільний навіть у нинішніх умовах. Коли з іншими культурами виникають проблеми, ріпак залишається прибутковим. Наприклад, пшениця, кукурудза та соняшник в останній сезон не принесли такого доходу, але ріпак — це те, що добре беруть. Попит на нього стабільний.
Зрештою, дуже здорово знайти свою “золоту” культуру, на яку можна орієнтуватися у складних умовах ринку. Однак за стабільним попитом криється ще одна важлива проблема — логістика.
— А як з логістикою?
— У нас є кілька основних покупців, і вони активно конкурують між собою. Щодо зберігання, проблем немає — ріпак одразу йде на заводи, і це полегшує нам життя.
— А що щодо інших культур, таких як пшениця, соняшник і кукурудза? Як з ними?
— Пшениця, соняшник і кукурудза — це культури, орієнтовані на експорт, але останні два роки з їх реалізацією виникали труднощі. Їх важко було продати за адекватною ціною, а врожайність була нижчою. Тому навіть, коли врожай гарний видався, ціни на них знижуються, що дуже впливає на загальний фінансовий результат.
— Як ви бачите розвиток вашого господарства в майбутньому? Які плани?
— Планів багато, але всі вони заручники теперішньої ситуації. Якщо все стабілізується, ми, безумовно, хочемо розвивати технології, підвищувати ефективність і диверсифікувати культури. Багато чого буде залежати від ринку. Але наразі головне — вижити в цих умовах і не зупинятись. Відпочивати зараз складно. Ти розумієш, що десь за тебе воюють, якось не до того, щоб відпочивати. Вихідний у мене щотижня один — субота. Це якщо офіційно. Не завжди виходить, але це єдиний день, коли можна вимкнути телефон, щоб ніхто не дзвонив.
— Один? Лише субота?
— Так, фактично. Але бувають ситуації, коли доводиться залишатися до ночі в полі. І не важливо, день чи ніч — робота завжди на першому місці.
— Це дуже інтенсивний графік. А в зимові місяці – легше?
— Зимові місяці теж важливі, але трохи спокійніші. Вони надають трохи паузи, але й тоді не можна сказати, що проблеми зникають. Зимові місяці дають більше часу для роздумів, але навіть коли здається, що нема якихось глобальних негараздів, життя все одно не дає тобі відпочити. Сезон закінчився рано як ніколи, вже наприкінці листопада прибрали весь врожай і підготували поля до весни. Зараз готуємо техніку і піддобрюємо озимі посіви.
— Ніколи не спадало на думку, що легше було б працювати в офісі?
— Так, інколи такі думки приходили (сміється). Але якщо чесно, коли все працює, все виходить, то хочеться працювати з радістю. Це і є справжнє життя для мене. Я живу тут, на своєму місці. Київ мені не дуже підходить — я намагаюся якомога рідше там бути. Коли приїжджаю в місто, стою в заторах по кілька годин, і розумію, що це не для мене. Тут я – на своєму місці, відчуваю справжню свободу.
— Кажете, що вам краще в селі. Що саме подобається в такому житті?
— Якщо мені потрібно поїхати в місто, я поїду. Але я не відчуваю особливої любові до нього. Тут, у селі, є своя атмосфера, свій ритм, робота, тут є мета, яка мене повсякчас мотивує. А в мегаполісі що? Постійна біганина, вирішення якихсь проблем? Смог? Черги? Так, там більше грошей. Прикро, що багато людей виїжджає з села. Їх можна зрозуміти – в місті більше можливостей, більше перспектив. Але все одно це сумно, коли село зменшується, і не вистачає робочих рук.
— Ви відчуваєте, що в вашому господарстві є проблема з кадрами?
— Так, безумовно. Кадри зараз – найбільший дефіцит. Це, звичайно, певний головний біль, але ще не такий критичний, як здається. Всі знають, що більшість фахівців зараз в армії, захищають країну, тому ми вже звикли до такого стану. Десять наших працівників зараз на фронті. Це родичі, друзі, знайомі. Ситуація складна, але продовжуємо працювати.
— Тобто ви плануєте і далі працювати?
— Так. А як інакше? Просто працюємо, робимо свою справу. Ні, ну можна було б продати все і поїхати, але що тоді буде? Чи є тоді сенс в тій роботі, яку ми робимо щодня? Ми ж не тільки задля прибутку працюємо. Ми і для громади це робимо, для її розвитку, щоб у людей була робота, щоб вони тут, в селі, залишалися, щоб жили тут. У нас є свої цінності. І серед них чи не найголовніша — людина. У нас гарна команда, якою ми пишаємось. Звичайно, є нюанси у взаємодії з людьми, але, попри це, нам вдалося зібрати хороший і потужний колектив. І це додає сил рухатись далі.
— Колектив в основному з Понорниці?
— Так, у нас в основному люди з Понорниці. Це той регіон, де я керую. А ось у Крисках вже інші керівники. Але наш колектив дуже згуртований. Проте в нас є працівники і з інших сіл, не тільки з Понорниці. Наприклад, з Авдіївки, Радичева, Іванькова. І в Покошичах теж є робочі місця.
— Тобто ви намагаєтесь забезпечити робочі місця для всієї громади?
— Так, звісно.
— Оренда паїв — як у вас з цим? Яка ситуація з людьми, чи є незадоволені?
— Орендуємо все, що можемо. Проблеми з людьми, звісно, бувають. Це нормально, коли ти працюєш з понад тисячею пайовиків, завжди знайдеться один-два, які будуть незадоволені. Але, в цілому, у нас з більшістю людей нормальні стосунки. І за майже три кризові роки ми змогли налагодити розуміння. Що людей цікавить? Щоб платили вчасно за паї. Ми намагаємось це робити. Минулого року було важко, але зараз уже все стабільніше, сподіваємось, наступного року ситуація покращиться.
Війна, звісно, вплинула. Ми працювали, бо розуміли, що земля потребує обробки, навіть коли ситуація була дуже складна. Ті, хто залишився працювати, працювали, і навіть, коли не могли виплатити зарплати вчасно, всі розуміли, що треба продовжувати. Слава Богу, що ми залишилися, втрималися на плаву і фізично не постраждали від окупантів, це дуже важливо. І це велика перевага перед тими громадами, де була окупація.
— Тобто, у вас поля не заміновані, і ви можете працювати без значних проблем, як в інших регіонах?
— Так, у нас немає таких проблем, як у інших. Сподіваємось, що з кожним місяцем буде все краще, і, можливо, цього року ще не повернемося до довоєнних показників, але вже видно, що є тенденція до покращення. Літо дало надію. Показало, що ми рухаємось у правильному напрямку.

Катерина База, «Місцеві медіа»