МЕЗИНСЬКІ ДИВОВИЖІ: плетюхи Михайла Кулика
У Мезині, селі на Чернігівщині, яке здавна магнітило до себе археологів, художників і просто людей, що відчувають подих історії, є обійстя, де життя тече інакше, ніж десь у галасливих містах. Тут усе наче перебуває у власному вимірі — в неквапливому, наче на відео з уповільненою швидкістю. Тут кожна хвилина має вагу, запах, сенс.
Посеред обійстя – хатина Михайла Кулика. Її не сплутаєш ні з якою іншою: простора, доглянута, у квітах від порогу до самого городу, з десятком різних сортів барвистих айстр, мальв і чорнобривців, із горіховою алеєю, яку Михайло висадив власноруч і тепер любить сісти під нею тихим вечором, щоби роздивитися простір над Десною та згадати щось своє – далеке, щемливе, трохи призабуте.
Михайло — місцевий з діда-прадіда. В його рухах, у погляді і навіть у способі, як він тримає ножика чи лозинку, є щось особливе. Він плете мезинські плетюхи (так ще називають на Чернігівщині кошики, що плетуться з гілочок лози). Лозоплетінням замається майже все своє життя. Почав 1970-го. Тоді ще був зовсім юний, але на диво по-дорослому, вирішив: «На старості років треба мати діло, щоб не гуляти та не нудитись». Це звучить майже як жарт, але, коли Михайло про це говорить, в його голосі звучить непідробна серйозність людини, яка розуміє час і цінує роботу більше за будь-які слова.
«Першого кошика я викинув, а тоді вже дивився»
Михайло згадує своє перше плетіння з тією м’якою самоіронією, яка притаманна людям досвідченим і мудрим: «Першого кошика я зробив абияк, не вийшов він. Геть поганий був».
— І що ви з ним зробили?
— А що з ним робити? Взяв та й викинув. А потім уже почав придивлятися. Дивився, як інші майстри роблять, ловив їхню техніку плетіння, міркував, де якої помилки не варто припускатися, як робити, щоб краще було. А тоді вже своє, своє власне почав плести…
Колись корзини плели ледь не всі в селі. Тепер я один такий зостався…
Михайла вчив майстер із сусіднього села, людина, яка знала ремесло до найменших дрібниць. Його вже немає на цьому світі і Кулик часто зітхає, коли згадує про нього. А ще переймається, що молодим те плетіння лозою зовсім не потрібне.
— Шкода, але ж немає кому свої знання передати. Ніхто не хоче вчитися. А ремесло — воно не вічне, треба руки, треба час, треба натхнення і терпіння. Колись корзини плели ледь не всі в селі. Тепер я один такий зостався. Шкода буде, якщо плетюхи зникнуть разом зі мною.
Плетіння – сила
Його робоче місце — проста дерев’яна лавка біля стіни в хатньому просторі, поруч — столик, на якому своє персональне місце мають ножі різного штибу, шила, дерев’яна планка для збивання плетіння, а також кілька старих радянських консервних «відкривачок», якими Михайло тепер обробляє лозу перед роботою.
— Оце така штукенція, — крутить у руках «відкривачку» і усміхається Кулик, — Бачите? Проста річ, але дуже зручна для роботи. Колись банки з огірками та помідорами відкривали, консерви всякі, а я тепер з їхньою поміччю лозу готую.
Плетіння вдивовижу важка праця. Це не виключна робота пальцями. Працює все тіло.
Лоза не завжди слухається. Вона взагалі норовлива, з характером
— Плести треба силою, це не так легко, – наголошує Михайло. – Тут і руки, і спина, і терпіння. Лоза не завжди слухається. Вона взагалі норовлива, з характером. Треба її вгледіти, відчути. Вона або ляже, або зламається.
Михайло любить гирьовий спорт і каже, що в душі завжди тягнувся до всього, що вимагало фізичних навантажень. Зізнається, що йому приємно дивитися, як спортсмен піднімає вагу.
— Воно ж зразу видно, коли людина сильна. А мені це подобається…
— То ви тому й обрали плетіння лозою?
На хвилину Михайло замислюється, а потім примружується.
— Ну, ви вгадали. Точно обрав зокрема й через це. В цій справі сила потрібна, і не мала. І дівчатам сильні хлопці завжди більше подобались (сміється).
— Ну, з силою зрозуміло. А терпіння також потрібне для цієї роботи?
— Аякже! Півтори-дві сотні гілочок треба для однієї плетюхи. І це три-чотири години сидячої роботи, щоб вийшов готовий. Не кожен може всидіти на місці…
Корзина, що витримує сто кіло
Цінник на плетюхи в Михайла Кулика досить помірний – від 200 до 350 гривень.
– Та беруть. Самі по собі люди беруть. І замовляють. Я свої корзинки не рекламую, — зізнається чоловік.— Який з мене рекламщик? Сказав хтось комусь, той ще когось привів з собою. Якесь сарафанне радіо. Мені достатньо…
Дивіться! Моя корзина може легко витримати 100 кіло
Якраз у цей час Михайло показує свої роботи — різних розмірів та форм. І під різні потреби -для грибів, для городини, для дому. Одну корзину ставить на землю і легенько стає на неї ногами.
— Ось дивіться, – підводить голову, а в погляді – дитяча радість, захоплення і… впевненість.- Бачите? Стою в ній!
Плетюха витримує вагу, навіть не рипнула.
— А в мене – сто кілограмів. Це, щоб ви розуміли. То нехай би хто сказав, що вона крихка…
В його голосі чути…Ні, навіть не гордість. Це – фаховість, спокійне, глибоке знання своєї справи.
Дитинство в Мезині, мамонти і розкопки
Михайло виріс на березі Десни, де земля, образно кажучи, всипана історичними артефакткми. Давніми і дуже давніми.
— А який ви в дитинстві були? – переводимо потроху розмову на особисті теми, бо про лозу Михайло може розповідати неслабнучи годинами.
— Дитинство? – перепитує Кулик, хвильку розмірковує, а потім продовжує. – Та звичайне було в мене дитинство. Як у всіх. Сільське. Рано вставав, допомагав, школа. Після школи — на розкопки. Після розкопок — на ферму. Після ферми — в бригаду. Так і жили…
— А розкопки які?
— Ви серйозно? Та в Мезині на кожному кроці щось із старовини знаходили. І ми малими в землі також копалися постійно.
Михайло захопливо розповідає, що на Мезинській стоянці відкопували багато цікавого: гачки, грузила, кістки, навіть рештки мамонта.
— Дуже цікаво було. Звичайне щасливе дитинство, як тоді любили казати (усміхається). Тоді все інакше сприймалося — як відкриття. Дитині то все дивина була.
Історія з Катериною та життя під час війни
Дружина Михайла – Катерина – родом з сусідньої Авдіївки. Вона сміється, коли чує запитання про їхнє знайомство. Відповідає: «Та я заміж виходила, коли Михайло ще був нецілований. Отакого і взяла собі».
Катерина пише пісні, співає у місцевому колективі, виступає на концертах. Правда, зараз менше концертів буває, але їхня цінність вагоміша, бо таким чином можна зібрати кошти для українських воїнів. Коли немає концертів Катерина своїм співом наповнює власний двір, а іноді й ціле село.
Про війну Михайло говорить тихо.
— Війна – то зло. Стільки горя довкола. Стільки лиха ті кляті наробили на нашій землі…
— А у вас тут тихо чи чуєте як бахкає?
— Хай Бог милує. У нас не падає, але навколо ж чути. Ми тут, у кружку, сидимо… Чуємо. В Коропі буває, в Сосниці… Раніше я туди на ярмарки їздив. А тепер? Стріляють…
Кошики, що живуть по 15 років
Люди часто приносять Михайлові старі кошики. На ремонт. Майстер робить «реставрації» — так він це називає.
— Була сусідка, п’ять років молоко возила в моєму кошику. Ну, там десь дощ попаде, десь молоко проллється — пропав трошки. То я їй справив його. Забрала, задоволена.
Плетюхи Кулика відомі далеко за межами Мезина, Понорниці, Коропа. Служать довго — 10–15 років.
— Як берегти його, то буде жити, – говорить Михайло. – Лоза жива, але вона міцна.
«Хай би хоч один учень…»
Знову починаємо говорити про ремесло. Коли мова заходить про спадковість, пан Михайло помітно засмучується.
– Та хай би хоч один молодий прийшов, – зітхає Кулик. – Та хоч би подивився. Бо те, що я роблю — воно не вічне. Якщо не передати – пропаде.
Мезин – село особливе. І люди тут теж особливі
Він дивиться на свою горіхову алею, яку посадив для себе, для дому, для майбутнього. Сідає на лавці, обережно бере до рук лозинку, ніби тримає щось живе, тепле.
— Мезин – село особливе, – Михайло вдивляється кудись за край свого двору, ніби когось виглядає. – І люди тут особливі. Правда людей все менше і менше в селі залишається. Ось це мене засмучує. Спогади про той Мезин, коли в ньому жило півтищі, а може й більше людей, тільки в пам’яті. Але життя не зупинеш, не повернеш назад. Треба жити, гуртуватися, допомагати один одному, спілкуватися, працювати…
Цієї миті стає зрозуміло: плетіння для нього — не просто ремесло. Це – спосіб проживати життя. Спосіб зберігати село, себе, пам’ять, силу. І він, Михайло Кулик, є зв’язковим між минулим і теперішнім. Ревнитель традицій і єдиний, хто в Мезині продовжує робити плетюхи.
Катерина База, Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа»/«Наша Понорниця»
Ця публікація була підготовлена в рамках проєкту «Посилення стійкості українських медіа», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.