Дяк-учитель з Понорниці, чиї вірші друкував Куліш, а пісні — Грінченко. Невідома історія Петра Кузьменка

У 1860 році Пантелеймон Куліш видавав у Петербурзі альманах «Хата» — одне з перших суто українських літературних видань після Шевченкового заслання. Серед авторів — сам Куліш, його дружина Ганна Барвінок, Тарас Шевченко, Марко Вовчок. І шість віршів молодого автора з Чернігівщини, на той момент майже нікому не відомого: дяка-учителя на ім’я Петро Кузьменко з понорницької парафії. Йому було 29. Через п’ятнадцять років, у 43 роки, він помре в злиднях на хуторі Потітківському — теж на Чернігівщині. А його фольклорні записи через тридцять років після смерті передрукує Борис Грінченко в найповнішому корпусі української народної пісні XIX століття. Це — історія українського літератора середнього таланту, який усе встиг — і нічого не нажив.

Понорниця — селище в Чернігівській області, у якому Петро Кузьменко народився 1831 року в родині дяка. Wikimedia Commons

Петро Семенович Кузьменко (1831, Понорниця, Чернігівська губернія — 1874, хутір Потітківський, Коропський повіт) — український письменник, поет, етнограф, фольклорист. Народився в родині церковного дяка. Навчався в Чернігівській духовній семінарії, але курсу не завершив — через нестатки. Спершу працював дяком у рідному селі, далі — учителем парафіяльної школи. Дебютував у літературі 1854 року. Друкувався в «Чернігівських губернських відомостях» (1857), альманасі «Хата» Куліша (1860), журналі «Основа» Білозерського (1861–1862), «Чернігівській газеті». Автор балади «Погане поле» (схвалено Кулішем), оповідання «Не так ждалось, да так склалось» (1861, високо оцінено Грінченком), віршів «Ніч», «Підбитий журавель», «Неборак». Окремо — російськомовна поема-пасквіль «Горбиліада», написана в роки матеріальної скрути. Записи народних пісень Кузьменка увійшли до етнографічних збірок Бориса Грінченка та Івана Рудченка (брата Панаса Мирного). Помер у 43 роки. Точне місце поховання невідоме.

Понорниця, 1831: син дяка в селі при двох церквах

Понорниця 1830-х років — старе козацьке містечко на півночі Чернігівщини, заснована ще у XVII столітті як сотенний центр Сосницького полку. До часів народження Кузьменка Гетьманщини як інституту вже не існувало понад пів століття: Катерина II ліквідувала козацькі полки 1781 року, а Сосницький полк, до якого належала Понорниця, перетворився на повіт Чернігівського намісництва. Але побутова й мовна тяглість трималася: у Понорниці працювали дві церкви, школа при парафії, ярмарок, зберігалися козацькі прізвища і селянський уклад.

Петро Кузьменко народився у 1831-му в родині дяка — церковного півчого і помічника священника. Дяк у XIX столітті стояв на нижньому щаблі духовного стану: не священник, але причетний до церковного життя, з мізерним доходом і високим статусом серед селян. Освічений, грамотний, з доступом до книг — і водночас матеріально близький до самих парафіян. Звідси — ця рання двосвітність Кузьменка: книжкова освіта і селянський горизонт, які ніколи в нього не розійдуться.

Початкову освіту здобув у понорницькій школі при церкві. Далі — Чернігівська духовна семінарія, головний навчальний заклад єпархії. Туди хлопцям із духовного стану традиційно «йшов шлях»: по стопах батька, з можливістю згодом отримати власну парафію. Кузьменко вступив, провчився роки, але курсу не завершив. У різних довідках указують різну причину — найчастіше «нестатки», тобто звичайна сільська бідність. Гроші на гуртожиток, книги, одяг закінчилися раніше, ніж дисципліни в розкладі.

Чернігівська духовна семінарія — заклад, у якому Кузьменко навчався, але не закінчив через матеріальну скруту. Wikimedia Commons

1854: перші друки й шлях через село

У 1854 році, у 23 роки, Кузьменко вперше друкується. Поезія — лірика, романтична за тоном, у ключі тогочасної народницької школи. Його ранні вірші — «Ніч», «Підбитий журавель», «Неборак» — типові тексти 1850-х: пісенна форма, близька до народної, мотиви туги, самотності, нездійсненої любові. Жодного академічного блиску в них немає. Але вони чесні й технічно вправні — досить, щоб їх друкували.

Повернувшись із Чернігова до Понорниці, Кузьменко стає дяком при місцевій церкві — батьковим спадком. Невелика платня, обов’язки півчого, переписування метричних книг. Згодом перейшов в учителі парафіяльної школи. Це були дві типові ролі для людини духовного стану, яка не доросла до священника: вчити селянських дітей читати й писати, співати в церкві.

У 1857 році в «Чернігівських губернських відомостях» з’являється серія його статей — нариси з місцевої етнографії. Він описує понорницькі обряди, весілля, поминки, голосіння. Записує народні пісні. Це — традиційна на той час робота для людини на селі з освітою: збирати усну спадщину для столичних видавців і вчених. У Чернігові цим займалися сам Куліш, Микола Білозерський, Опанас Маркович. Кузьменко працює в тому самому полі — лише вузькіше, на рівні однієї громади.

1860–1861: «Хата» і «Основа», коло Куліша

1860 року в Петербурзі виходить альманах «Хата» — Куліш зібрав туди те, що зміг публікувати після десятиріччя цензурних обмежень. Це збірка-маніфест: довести, що українською мовою можна писати літературу, не лише «оповідання з народного побуту». Шевченко, Марко Вовчок, Куліш, Ганна Барвінок — основні автори. І серед них — шість віршів Петра Кузьменка з Понорниці.

Як вони дійшли до Куліша — точно невідомо. Найімовірніше через Миколу Білозерського, краєзнавця, який жив у Мотронівці під Борзною (за п’ятдесят верст від Понорниці) і збирав усе, що могло бути цінним для української справи. Білозерський був братом Олександри Білозерської — Ганни Барвінок — дружини Куліша. Через цей родинний вузол північна Чернігівщина у 1860-х була єдиним інформаційним полем: усе, що писалося на селі, рано чи пізно потрапляло до Петербурга через Білозерських.

У 1861 році з’являється журнал «Основа» — перше повноцінне україномовне періодичне видання Російської імперії, яке видавав Василь Білозерський (брат Ганни Барвінок) у Петербурзі. Куліш — один із головних авторів. У «Основі» 1861–1862 років друкується і Кузьменко: проза, етнографічні матеріали. Тоді ж виходить його найвідоміше оповідання — «Не так ждалось, да так склалось» (1861). Назва — народна приказка. Сюжет — про сільське життя, нездійснені сподівання, як приблизно у дев’яноста відсотках української прози того часу. Через тридцять років Борис Грінченко, упорядковуючи свою хрестоматію української прози, відзначить це оповідання як одне з кращих жанрових.

Куліш окремо схвалив баладу Кузьменка «Погане поле». Це важлива оцінка: Куліш скупо хвалив сучасників, особливо молодших.

Пантелеймон Куліш — видавець альманаху «Хата» (1860) і журналу «Основа» (1861–1862), де друкувався Кузьменко. Куліш окремо схвалив його баладу «Погане поле». Wikimedia Commons, public domain

1863–1874: «Горбиліада», скрута, хутір Потітківський

У 1863 році цар Олександр II підписує Валуєвський циркуляр — заборону друкувати українською книжки навчальної, наукової й духовної тематики. «Основа» закривається. Куліш переходить у Варшаву на російську чиновницьку службу. Українська періодика знову зникає на роки. Для авторів калібру Кузьменка — це катастрофа: жити з пера українською стало неможливо, а російською він не писав із принципу.

Винятком стала поема «Горбиліада» — пасквіль російською мовою, написаний, як зазначає Українська літературна енциклопедія, «у скруті». Це не художня перемога, а констатація стану: коли треба було їсти, Кузьменко взявся писати на замовлення мовою імперії. Поему було надруковано анонімно, її подальша доля невідома.

Останні роки життя Кузьменко провів на хуторі Потітківському — невеликому поселенні в межах нинішнього Коропського району Чернігівської області, неподалік Понорниці. Як він туди потрапив, чим заробляв, з ким жив — джерела не зберегли. Помер 1874 року в 43 роки. Окремі довідники називають дату 1867, але сучасні академічні джерела (Українська літературна енциклопедія, Вікіпедія) дотримуються 1874-го. Точне місце поховання невідоме — як і у випадку Віктора Забіли з Борзни, могилу Кузьменка не зафіксували.

Спадщина: записані пісні переживуть автора

Те, що мало шанс пережити Кузьменка, — не його власні вірші, а зібрані ним матеріали. Записані ним фольклорні тексти увійшли до двох ключових для української етнографії корпусів. Перший — «Народныя южнорусскія сказки» (1869–1870) Івана Рудченка, старшого брата Панаса Мирного. Другий — багатотомне видання «Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях» (1895–1899) Бориса Грінченка. Без цих двох видань значна частина усної спадщини Лівобережжя XIX століття була б нам недоступна.

Кузьменко не входить до канону. Його прізвища немає в шкільних підручниках, у вуличних табличках Понорниці чи Чернігова, у словниках, які зачитуються. Але кожна антологія української прози XIX століття мусить його згадати — хоч би одним рядком. Він був тим типом українського літератора, який ніколи не міг здобути ні слави, ні доходу, ні власної бібліотеки, але без якого корпус української літератури мав би значні провали.

Борис Грінченко — упорядник чотиритомника «Этнографические материалы» (1895–1899), куди увійшли народні пісні, записані Кузьменком на Понорниччині. Грінченко окремо відзначив оповідання Кузьменка «Не так ждалось, да так склалось». Wikimedia Commons, public domain

Чому це варто пам’ятати

Українська культура XIX століття трималася не лише на гетьманських нащадках, академіках і редакторах столичних журналів. Великий шар її тримали такі, як Кузьменко: священицькі сини, які не доросли до сану, дяки, парафіяльні вчителі, переписувачі метричних книг. Вони знали мову, бо в ній жили. Вони збирали пісні, бо чули їх щодня. Вони писали оповідання, бо це здавалося природною продовженням говоріння. І публікували їх, бо в Петербурзі сидів Куліш або Білозерський, готовий взяти текст.

Без цього прошарку — півтори тисячі учителів, дяків, дрібних чиновників на українському селі — українська література XIX століття не мала б корпусу. Самих лише Шевченка, Куліша та Марко Вовчок було б замало, щоб підняти повноцінну літературну традицію. Потрібні були сотні людей, які пишуть посередньо, але багато; чиї тексти забуваються, але створюють фон, на якому помітні великі.

Петро Кузьменко — один із цих сотень. Народився в Понорниці, помер на хуторі за п’ятнадцять верст звідти, прожив 43 роки, надрукував десяток поезій, одне оповідання і серію етнографічних статей. Залишив фольклорні записи, які пережили його на сто з гаком років. Це і є повноцінна літературна біографія — не блискуча, але справжня.

Понорниця сьогодні — селище міського типу в Чернігівській області. Тут Кузьменко народився, навчався і починав свою літературну роботу. Wikimedia Commons

P.S. Якщо у вас є старі знімки Понорниці, Потітківського, інших сіл громади XIX–XX століть, або родинні документи Кузьменків — надсилайте нам у Telegram-бот @mmedia_addnews_bot.