Село на Десні, через яке пройшли всі гутерити світу: як Радичів став батьківщиною пʼятдесяти тисяч людей у Канаді та США

У Радичеві Понорницької громади немає жодної вказівки на те, що це село – єдина точка на планеті, через яку пройшли всі предки пʼятдесяти тисяч сучасних гутеритів Північної Америки. Ні меморіальної дошки, ні цвинтаря, ні навіть руїн. Село на правому березі Десни, вісімсот мешканців. А в Канаді та США – пʼятсот пʼятдесят девʼять колоній, у кожній з яких знають слово «Radichev».

Гутерити (Hutterian Brethren) – анабаптистська секта, заснована 1528 року в Моравії капелюшником Якобом Гуттером із Тіролю. Ключовий принцип – повна спільна власність на все майно (Gutergemeinschaft). Жодної приватної власності. Спільне виробництво, спільне споживання, спільне прийняття рішень. Практично єдина християнська община, яка безперервно дотримувалася комунального життя протягом століть. Гуттера спалили на вогнищі в Інсбруку 1536 року – він відмовився зректися віри та видати імена одновірців. Община пережила свого засновника на пʼятсот років. І сорок із них провела на Чернігівщині.

Маршрут міграцій гутеритів: від Моравії через Трансільванію, Валахію та Україну до Північної Америки

Від Моравії до Десни – двісті пʼятдесят років мандрівок

Маршрут гутеритів виглядає як підручник із історії Центральної Європи, прочитаний задом наперед. Моравія – золотий вік. Між 1565 і 1592 роками – розквіт: релігійна писемність, шкільна система, ремесла на рівні найкращих європейських цехів. Ковальство, ткацтво, теслярство, годинникарство, виготовлення карет. Гутеритська фаянсова кераміка (Habaner faience) стала такою відомою, що зразки досі зберігаються в музеях Праги, Відня та Будапешта. Общини – Bruderhof, «братські двори» – нараховували десятки тисяч людей.

Потім Тридцятилітня війна. 1622 рік: кардинал фон Дітріхштайн вигнав гутеритів із Моравії. Словаччина, Угорщина, Трансільванія – скрізь тимчасово, скрізь під загрозою. Кожне нове прибежище тривало покоління, може два, і закінчувалося черговим вигнанням.

У Трансільванії їх спершу прийняв кальвініст князь Ґабріель Бетлен. Потребував ремісників і примусово переселив сто вісімдесят шість гутеритів до Алвінца (нині Vintu de Jos, Румунія). Ковалі, ткачі, гончарі, шкіряники – вони були корисними. Доки ця корисність тривала, їх терпіли. Але через століття прийшла імператриця Марія-Терезія. Вона надіслала єзуїта Дельфіні знищити анабаптизм. Дельфіні діяв системно: переслідування, примусові навернення до католицизму, конфіскації майна, руйнування общин.

1767 рік: шістдесят-сімдесят гутеритів втекли через Карпати до Валахії. Жили під Бухарестом у поселенні Чоджирлі – сімдесят вісім осіб, пʼятдесят двоє дорослих і двадцять шестеро дітей. Це було все. Все, що залишилося від руху, який у XVI столітті нараховував десятки тисяч людей у сотнях Bruderhof по всій Моравії. Від золотого віку фаянсової кераміки і годинникарських майстерень – до сімдесяти восьми душ біля Бухареста. Але й у Валахії спокою не було: Російсько-турецька війна, розбійництво, безлад. Община балансувала на межі фізичного знищення.

І тут на сцену виходить граф Румʼянцев-Задунайський.

Граф, який врятував секту, – і сини, що хотіли зробити їх кріпаками

Петро Олександрович Румʼянцев-Задунайський – генерал-губернатор Малоросії, переможець у Російсько-турецькій війні 1768–1774 років. Людина, чиє прізвище носить Обеліск Перемоги на Палацовій площі. Саме він особисто зайнявся порятунком гутеритів із Валахії.

Мотиви були прагматичними. Румʼянцев потребував умілих колоністів для своїх маєтків. Гутерити – готова робоча сила з унікальними навичками: текстильне виробництво, ковальство, гончарство, дистиляція. Десятого квітня 1770 року шістдесят осіб виїхали з Валахії на пʼяти возах. Дорога зайняла чотири місяці. Дванадцятого серпня вони прибули до Вишеньок поблизу Коропа – маєтку графа на Десні.

Румʼянцев надав плуги, овець, припаси – в позику, з умовою повернення. Не благодійність, а інвестиція. Гутерити заснували Bruderhof – комунальне поселення нового типу на чернігівських землях. За кілька років тут працювали текстильна мануфактура, ковальня, ґуральня, гончарна майстерня, млини, садівниче господарство. Вирощували шовкопрядів – ймовірно, перше успішне шовківництво на теренах Росії.

Граф використовував общину як зразкове поселення. Приводив гостей – сусідів-поміщиків, чиновників, мандрівників, – демонстрував, чого досягли його колоністи. Для Румʼянцева це був аргумент у дискусіях про ефективність вільної праці: дивіться, без кріпацтва працюють краще, ніж із ним. Іронічна деталь стане зрозумілою через покоління.

Протягом двадцяти років (1771–1791) гутерити здійснили сім ризикованих поїздок до Трансільванії та Угорщини, щоб визволити родичів, які залишилися під владою Габсбургів. Повернули пʼятдесят шість осіб – родини Вальтерів, Мандлів, Четтерів, Вольманів. Община поступово зростала. Від сімдесяти восьми осіб – до понад двохсот.

А потім граф помер.

Палац Румʼянцевих-Задунайських у Вишеньках – маєток, біля якого оселилися гутерити

1796 рік: двоє синів Румʼянцева вирішили, що гутерити – їхні кріпаки. Логіка проста: живуть на панській землі, значить, належать панові. Гутерити з цим категорично не погоджувалися. У них була угода з батьком – усна, але підкріплена свідками. Конфлікт тягнувся кілька років. Община подала прохання до імператора Павла I. Олександр I видав указ 22 травня 1801 року: гутеритів визнали вільними колоністами та виділили казенну землю для переселення.

Парадокс красномовний. Людина, що врятувала общину від фізичного знищення, – і її сини, що намагалися перетворити врятованих на власність. Два покоління. Одне прізвище. Протилежні наміри.

Радичів: єдине гутеритське місце на Землі протягом сорока років

Березень 1802 року. Сорок чотири родини – девʼяносто девʼять чоловіків та сто дві жінки, двісті одна людина загалом – розібрали колонію у Вишеньках і переїхали за тринадцять кілометрів на північний схід. Радичів. Казенна земля. Більше ніяких графських синів.

Община одразу взялася за справу. Сільське господарство, тваринництво, ремесла – ковальство, гончарство, ткацтво (лляне та шовкове), шевство, палітурне ремесло. Працювали млини, ґуральня. Побут був організований за принципом Bruderhof: спільне харчування, спільна праця, спільне прийняття рішень. Для місцевого українського населення це виглядало як поселення з іншої планети. Мова – каринтійська німецька. Одяг – традиційний, із чорними капелюхами для чоловіків і хустками для жінок. Релігійні зібрання щодня. Повна ізоляція від зовнішнього світу в духовних питаннях – і водночас інтенсивна торгівля з місцевими.

Тут важливо зрозуміти масштаб. Це була вся община. Усі гутерити на планеті. Жодних інших поселень у Моравії, Угорщині, Трансільванії до того моменту не залишилося. Радичів на правому березі Десни – буквально єдине місце, де існувала гутеритська громада. З 1770 року, коли вони прибули в Україну, і до відʼїзду на Молочну 1842 року минуло сімдесят два роки. Сорок з них – у Радичеві.

Пʼятдесят тисяч сучасних гутеритів Канади та США генетично походять від приблизно вісімдесяти девʼяти засновників, які носили чотирнадцять прізвищ. Усі ці вісімдесят девʼять прожили частину життя саме тут. Село, де сьогодні вісімсот мешканців, було демографічним горлом пляшки для цілого народу.

На чолі общини в Радичеві стояв Йоганнес Вальднер.

Єпископ із Каринтії, який писав хроніку на Чернігівщині

Вальднер народився 1749 року поблизу Філлаха в Каринтії – найпівденнішій землі сучасної Австрії, між Альпами та кордоном із Словенією. Родина – крипто-протестанти: офіційно католики, таємно дотримувалися протестантських обрядів. Каринтія була формально католицькою, але «підпільний» протестантизм існував тут поколіннями. Це було звичне для регіону подвійне життя: католицький хрест на шиї вдень, протестантська молитва вночі. Батько – Ґеорґ Вальднер. Як саме родина з каринтійських Альп потрапила до гутеритської общини у Валахії – точно невідомо, але кілька десятків каринтійських протестантських родин приєднувалися до гутеритів протягом XVIII століття.

1773 рік: Вальднер одружився з Марією Неґелер. Мали девʼятеро дітей. Після смерті Марії – другий шлюб, із вдовою Єлизаветою Гофер. 1782-й: обраний проповідником (Diener des Wortes) у Вишеньках. 1794-й: призначений єпископом (Vorsteher) – найвищою посадою у братстві. Служив тридцять років. За оцінкою Глобальної анабаптистської менонітської енциклопедії (GAMEO) – «найвидатніший Vorsteher» в історії гутеритського братства.

Це означає: на момент переїзду до Радичева Вальднеру було пʼятдесят три роки. Решту життя – двадцять два роки – він провів тут, у селі на Десні. Керував общиною, вирішував господарські та релігійні питання, намагався утримати братство від розпаду. Його батько Ґеорґ мав двох синів – Крістіана та Йоганна, – які є прабатьками всіх сучасних родин Waldner і Waltner серед гутеритів. Прізвище – одне з найпоширеніших у пʼятистах пʼятдесяти девʼяти колоніях сьогодні. Вальднер із Каринтії залишив генетичний і прізвищний слід на трьох континентах.

Але головна заслуга Вальднера – не адміністративна. Він написав книгу.

Село Радичів на Десні – місце, де гутеритська община існувала з 1802 до 1842 року

856 сторінок, написаних у чернігівському селі

«Das Klein-Geschichtsbuch» – «Мала Хроніка». Друга велика хроніка гутеритської церкви. Перша – «Grosse Geschichtbuch» («Велика Хроніка») – припинила вестися 1665 року. Сто двадцять вісім років мовчання. Більше ніж століття, протягом якого гутеритська історія не фіксувалася.

Вальднер заповнив цей провал. Між 1793 і 1802 роками – ще у Вишеньках, а потім у Радичеві – він написав текст, що охоплював пʼять частин: стислий переказ Великої Хроніки (1525–1665), історію занепаду в Угорщині та Трансільванії, оригінальний опис валахійського і малоросійського періоду, і простір для продовження. Пізніші автори дописали американський розділ. Загалом – вісімсот пʼятдесят шість рукописних сторінок.

GAMEO називає цю працю «твором великого шарму та вишуканості». Вальднер також переписував старі гутеритські проповіді та релігійні тексти, які до того моменту існували в єдиних зношених копіях. Без його роботи значна частина гутеритської писемної спадщини зникла б назавжди. Оригінал рукопису зберігається у колонії Sturgeon Creek поблизу Хедінглі, провінція Манітоба, Канада. Опубліковано 1947 року видавцем А. Й. Ф. Ціґльшмідом.

Хроніка, написана в селі на Десні, стала одним із центральних текстів релігії, яку сьогодні сповідують пʼятдесят тисяч людей на іншому континенті.

Пожежа, розкол, крах

1819 рік. У Радичеві спалахнула пожежа, що знищила більшість будівель колонії. Катастрофа для будь-якого села, але для гутеритів – подвійна. Община і без того переживала внутрішню кризу.

Ще до пожежі виник конфлікт між Вальднером і його помічником Якобом Вальтером. Суть – фундаментальне питання: чи зберігати спільну власність? Вальднер наполягав: Gutergemeinschaft – це основа. Без спільної власності гутерити перестають бути гутеритами. Вальтер вважав інакше: принцип застарів, община має адаптуватися.

Група Вальтера забрала свою частку майна і переїхала за шістсот кілометрів на південь – до менонітів у Хортицю. Але, дізнавшись, як живуть менонітські громади, і не знайшовши там того, чого шукали, повернулися до Радичева.

Після пожежі розкол поглибився. Великі будівлі використовувалися спільно, але землю й худобу поділили між окремими родинами. Фактично – кінець Gutergemeinschaft. Кінець безперервної традиції, що тривала з 1528 року. Триста років общинного життя завершилися у чернігівському селі.

Десна в районі Радичева

Вальднер помер 24 грудня 1824 року – на Святвечір. Йому було сімдесят пʼять. Де його могила – невідомо. Жодних згадок про збережене поховання чи меморіал у Радичеві.

Після його смерті ситуація погіршувалася стрімко. Грамотність різко впала – без Вальднера школа занепала, і до 1842 року більшість молодих гутеритів у Радичеві не вміли читати й писати. Община, яка колись славилася освітніми традиціями – від моравських шкіл XVI століття до хронік Вальднера, – перетворилася на звичайне село з незвичайною назвою. Паралельно загострився конфлікт із місцевою православною парафією: після пожежі 1819 року, що знищила й православну церкву, виникла суперечка про місце для нової будівлі. Документи цього конфлікту зберігаються в Одеському обласному архіві (Фонд 6) та в Центральному державному історичному архіві Санкт-Петербурга (Фонд 383, Опис 29, Справа 175 – де гутеритів помилково називають «менонітами», бо чиновники не розрізняли ці секти).

1842-й: під керівництвом менонітського реформатора Йоганна Корніса триста вісімдесят чотири особи (вдвічі більше, ніж прибуло 1802 року) переїхали за шістсот сорок кілометрів на південь – до Молочної на Запоріжжі. Заснували село Huttertal за менонітським зразком. Радичівський період закінчився.

Від Радичева до Манітоби: як пʼятдесят тисяч людей простежують коріння до одного села

Молочна стала проміжною зупинкою, хоча ніхто цього тоді не знав. Община жила як звичайні фермери – без Gutergemeinschaft, без Bruderhof. Але 1859 року сталося те, чого ніхто не очікував: коваль Міхаель Вальднер (однофамілець і, ймовірно, далекий родич Йоганнеса) відновив спільне життя в селі Гуттердорф на Молочній. Те, що зруйнувалося в Радичеві сорок років тому, ожило знову. Мабуть, це і є головний парадокс цієї історії: традиція, яка обірвалася після тристарічного безперервного існування, відновилася через покоління. Радичів виявився не кінцем, а паузою.

А 1871 року Російська імперія скасувала привілеї іноземних колоністів: обовʼязковий військовий призов, вимога вивчати російську мову, підпорядкування загальному законодавству. Для пацифістів-гутеритів військова служба була неприйнятною – їхня віра забороняла будь-яке насильство. Брати в руки зброю означало зрадити все, заради чого Гуттер згорів на вогнищі.

1873-й: делегація з дванадцяти осіб поїхала досліджувати Америку. Від гутеритів – Пауль і Лоренц Четтери. Обʼїхали Середній Захід, оцінили землі. 1874-й: перша група – сто тринадцять осіб під керівництвом Міхаеля Вальднера – заснувала Bon Homme Colony у Південній Дакоті. Це «материнська колонія»: кожне гутеритське поселення в Північній Америці генеалогічно звʼязане з нею. Загалом між 1874 і 1879 роками емігрували приблизно тисяча двісті шістдесят пʼять осіб – практично всі гутерити, які залишалися в Російській імперії.

Сьогодні їх пʼятдесят тисяч. Пʼятсот пʼятдесят девʼять колоній, розкиданих по рівнинах Канади та США. Кожна колонія – Bruderhof – нараховує від вісімдесяти до ста пʼятдесяти осіб. Географія: Альберта (сто девʼяносто девʼять колоній), Манітоба (сто сімнадцять), Саскачеван (вісімдесят одна), Південна Дакота (шістдесят девʼять). Три групи – Schmiedeleut (від коваля Міхаеля Вальднера), Dariusleut (від Даріуса Вальтера), Lehrerleut (від вчителя Якоба Віпфа). Кожна група простежує свої витоки через Молочну до Радичева.

Це, ймовірно, найуспішніший комунальний експеримент у західному світі. Пʼятсот років безперервної історії. Повна спільна власність, відновлена після радичівського краху і збережена донині. Жодних зарплат, жодної приватної нерухомості, жодних банківських рахунків для окремих членів. Усе належить колонії. І це працює – гутеритські ферми одні з найпродуктивніших у канадських преріях.

На офіційному сайті hutterites.org є окрема сторінка «Vishenka & Radichev» – українські топоніми транслітеровані з хронік Вальднера. Для пʼятдесяти тисяч людей у Канаді це – частина сакральної історії: місця, де їхні предки прожили сімдесят два роки між утечею від Габсбургів і дорогою до Америки.

Родина гутеритів, колонія в Оклахомі, 1960 рік

Мова сучасних гутеритів – Hutterisch, каринтійський діалект верхньонімецької, яким розмовляли ще в Каринтії XVIII століття. У ній досі живуть запозичення з українського періоду: «Tscheiker» (птах кілдер), «wakelschan» (помідор, від «баклажан»). Діти в колоніях Манітоби та Альберти вживають слова, що увійшли до їхньої мови на берегах Десни двісті пʼятдесят років тому. Більшість із них не знає, звідки ці слова. Але хроніка Вальднера – знає.

Радичів – село на правому березі Десни, Понорницька громада. Вісімсот мешканців. До 2020 року належав до Коропського району, зараз – Новгород-Сіверський. Жодних матеріальних слідів гутеритської колонії в селі не збереглося. Пожежа 1819 року знищила більшість будівель ще за їхнього перебування. Ні фундаментів, ні цвинтаря, ні руїн Bruderhof.

Сорок років тут жила община, яка дотримувалася повної спільної власності протягом трьохсот років – і саме тут ця традиція обірвалася. Єпископ, який написав головну хроніку братства, помер тут на Святвечір 1824 року. Де його могила – ніхто не знає. Канадські гутерити знають назву цього села. Жодної інформації про організовані паломництва чи відвідини Радичева сучасними гутеритами немає. Але в хроніці Вальднера, яку читають у колоніях від Манітоби до Південної Дакоти, це село згадується як місце, де братство ледь не зникло – і водночас як місце, звідки воно продовжило свій шлях.

Джерела:

Johannes Waldner – Wikipedia · Vishenka & Radichev – Hutterites.org · Migration to Ukraine – Hutterites.org · Radichev – GAMEO · Vyshenka – GAMEO · Hutterian Brethren – GAMEO · Hutterite Documents in Russian and Ukrainian Archives – Glenn H. Penner · Das Klein-Geschichtsbuch – Internet Archive · Hutterites – Wikipedia · Bon Homme Hutterite Colony – Wikipedia

Світлини: Wikimedia Commons, відкриті джерела.

«Наша Понорниця» / «Місцеві медіа»

P.S. Якщо маєте у своїх архівах старі світлини Радичева, Вишеньок або будь-які матеріали, повʼязані з історією гутеритської колонії на Десні, – надсилайте на наш Telegram-бот: @mmedia_addnews_bot. Ця історія заслуговує на більше уваги.