Сьогодні наша історія про одну з найтяжчих тем, що торкається сердець багатьох українців – про безвісти зниклих. Це не просто статистика, це – історії, життя, мрії та любов, які раптово перервалися. Кожна така втрата – це чийсь чоловік, батько, син, брат, який пішов захищати свою країну, залишивши вдома родину, сповнену надії на його повернення.
Ці люди стали символами відваги та жертовності. Але їхні близькі переживають щоденний біль очікування.
Ольга Ященко з Іванькова Понорницької громади сьогодні є однією з тих, хто залишився чекати, хто продовжує жити, не втрачаючи надії, і хто не перестає пам’ятати.
— Я дружина Олексія Миколайовича Ященка, військовослужбовця 115-ої окремої механізованої бригади. На жаль, з 12 квітня 2024 року Олексій має статус безвісти зниклого. Ми прожили разом 12 років, виховували вдвох чудову донечку Поліну. До війни ми мали просте, щасливе життя: Олексій працював будівельником, нічого не сповіщало біди. Але війна увірвалася в наше життя. Олексій пішов на службу в Збройні сили України з перших днів російського вторгнення, – розповідає Ольга.
Одразу в 2022 році Олексій Ященко отримав своє перше поранення в Донецькій області. Для сім’ї це була важка пора. Оля тримає в руках велику папку документів, медичних висновків та нагород Олексія. Він став учасником бойових дій, отримав медаль ветерана війни і нагороду «Золотий хрест» від головнокомандувача Залужного.
Як згадує Федір Ященко, тесть Олексія, зять завжди був добрим, щирим хлопцем, спортсменом, який підтримував своїх товаришів. В нього характер був такий, що він не міг здатися в полон. Його всі поважали. Він не з тих, хто здасться. Олексія чекають і досі в селі Ященків, в Іванькові. Туди до бабусі з дідусем подружжя привозило донечку Поліну, вони були просто щасливими.
— Це був день, коли я проводила Поліну до школи. Олексій зателефонував мені вранці, повідомивши, що їх відправляють на підкріплення. Ми спілкувалися, не знаючи, що це наша остання розмова. Я писала йому, намагаючись підтримувати зв’язок, але 9 травня мені повернули його особисті речі. І телефон з речами теж. Я перечитувала всі повідомлення, які писала Льоші, – зі сльозами згадує Ольга. – Це була гірка реальність: я зрозуміла, що писала сама собі. Олексій завжди говорив, що він повернеться. Кожного разу, коли чую його ім’я, серце знову стискається, а на очах з’являються сльози.
Поліна, хоча їй лише вісім, стала найбільшою підтримкою мамі. Війна забрала багато. Залишила дітей без батьків.
— Олю, розкажіть, як проходять документальні процедури з приводу отримання статусу безвісти зниклого?
— Перш за все повістку безвісти зниклого приносять працівники територіального центру комплектування, з якого призивається військовослужбовець. З цією повісткою потрібно потім йти до відділку поліції. Я поїхала одразу з донькою, там прийняли у мене заяву, а в дитини взяли тест ДНК, який згодом заноситься в єдину базу ДНК, щоб якщо, не дай Боже, захисник загинув, то щоб було з чим порівнювати.
На наступний день в нашій поліції дають довідку зі статусом безвісти зниклого. З цими всіма документами можна звертатися до Червоного Хреста України, до організацій. Також вони є в нас у Чернігові.
Я пред’явила всі довідки, що були на руках. Звернулася до товариства Червоного Хреста, там можна надати особисті дані військовослужбовця, вказати, наприклад, особливі прикмети: родимі плями на тілі, татуювання. В Червоному Хресті також надають документ, який дуже допомагає з усіма контактами куди потрібно далі звернутися.
— Що далі?
— Наступним кроком було звернення до координаційного штабу. Там все робиться онлайн, є особистий кабінет, до якого можна заходити, задавати питання, писати, що стосується військовослужбовця, надавати їм туди необхідну інформацію.
— А які документи треба, щоб дитина захисника могла отримувати пенсію?
— Слід звернутися до МВС, взяти витяг вже з бази безвісти зниклих людей, для того, щоб оформити дитині пенсію по втраті годувальника, але там також треба трішки поморочитися. Складні кругом процедури, що казати. Для пенсії треба брати довідку зі школи, що дитина навчається в певному навчальному закладі. Дуже великий пакет всіх документів – це паспорт, свідоцтво про шлюб, свідоцтво про народження, довідка безвісти зниклого, і витяг із реєстру про безвісти зниклих.
Якщо ж у вас цей витяг із єдиного реєстру безвісти зниклих, наприклад, за місяць вересень, а ви прийшли у жовтні, то вам його не оформлять, тому що потрібно, щоб цей документ був із витягу саме за той місяць, в якому ви звертаєтесь. Ніби як розповідаєш, воно все легко, але коли почнеш обходити ці всі кола, то дуже важко.
—Чи маєте зараз якісь пільги, допомогу?
— Поки мій чоловік в статусі безвісти зниклого, ми отримуємо його заробітну плату кожного місяця, доки його статус не зміниться.
Якщо торкається таке горе сімей, поки будуть ходити оформлювати ці всі документи, то якщо маленькі дітки є, то це взагалі складно. Перші 3-4 місяці виплат немає зовсім, поки це все встаткується, як кажуть, паперова робота. Допомогу надає «Червоний Хрест», дуже їм велике дякую, і продуктові набори, і набори хімії. Та й допомогли із нашої громади, Понорницької. Також передали нам продуктовий набір.
І в школі про Полінку не забули, подарували рюкзачок зі шкільною канцелярією, сертифікат на тисячу гривень в магазин, де можна купити необхідне до школи.
Вся допомога і підтримка дуже відчувається… (Оля знову плаче). Дякую, що нас не забувають.
Оля додає: «Ми продовжуємо жити, намагаючись пам’ятати наших героїв. Статус “безвісті зниклий” – це не просто цифри, це людські життя, їхні мрії та надії. Я сподіваюся, що одного дня всі ці герої повернуться додому. Вони захищали нас, і їхні імена завжди залишаться в наших серцях».
Сергій Бондаренко, «Місцеві медіа»