Щорічно з карти України зникають близько 30 сіл. Це – за підрахунками економістів. Наскільки вони коректні, достеменно невідомо, але статистики переконують, що впродовж восьми років в країні припинили існування 235 населених пунктів. Причина цього, за словами експертів, є демографічна криза та домінування міст. Люди масово міняють села на мегаполіси через цілу низку причин: немає роботи, занедбані лікарні, пусті школи та зачинені клуби…
Колись це було доволі велике село. Гамірне, веселе. Тут бігало багато дітвори.
За даними реєстру 1965 року, в селі проживало 265 осіб. В 2017-му, коли авторка цієї розповіді знімала тут відеофільм «Великий Ліс: втрачений рай», в селі було ще вісімнадцять мешканців. Когось – забрали до своїх домівок діти, хтось виїхав у пошуках кращої долі в інші, більші за розмірами і велелюдні населені пункти, когось вже немає на цьому світі…
Будинки, які колись були свідками непосидющого життя, сьогодні стоять пусткою, сумно споглядаючи порожніми вікнами-зіницями на діряві паркани, похилені стріхи сусідніх будинків та занедбані ганки. Споглядають, проте ще зберігають спогади про минуле…
Відкриваю Google. Пишу: «Великий Ліс, Чернігівська область». Пошукова система видає: «Вели́кий Ліс – село в Україні, в Коропському районі Чернігівської області. Населення становить 106 осіб». Але це було колись. Ця інформація вже, м’яко кажучи, застаріла. По-перше, територіально село вже в іншому районі. Після завершення процесу децентралізації в Україні Великий Ліс увійшов до складу новоствореної Понорницької громади, а Коропський район припинив своє існування і став одним із населених пунктів Новгород-Сіверського району. Що ж до кількості мешканців, то зараз їх у Великому Лісі рівно на 100 менше, ніж про це пишуть гугли та вікіпедії. Сьогодні в селі залишилось усього шестеро…
Інтернет-видання «Місцеві медіа» навідало шістьох жителів Великого Лісу, які, попри складні часи, стали справжньою родиною і намагаються жити на повну та мислити позитивно.
Валентина Онос – наймолодша жителька Великого Лісу. Їй 67. Прочиняю хвіртку в паркані і заходжу в двір. До мене одразу біжить милий та ласкавий песик, кумедно махає хвостом, радіє, бо гості тут трапляються не часто. Валентина Іванівна теж радіє. Зустрічає смачнючими пиріжками – вона більшу частину свого життя куховарила в Іваньківській шкільній їдальні. Пиріжки ще недавно були в печі. Страви тьоті Валі (так її називають всі учні, які хоч раз переступали поріг колишньої Іваньківської школи) до цих пір згадують в усіх навколишніх селах. Руки у неї золоті. А, окрім цього, вона позитивна і завжди усміхнена. Завдяки її невичерпній енергії і безмежній людяності, навіть найдрібніші моменти життя в селі наповнюються сенсом та неймовірним теплом. В хаті чистесенько, а довкола, немов писанки, рясніють вишиті власними руками подушки.
- Це я за перший рік війни навишивала гладдю, – каже Валентина Іванівна. – Коли вишивати набридло, почала наших хлопчикам-воїнам шкарпетки в’язати. Видиш, скільки їх у мене (дістає цілу коробку з теплими шкарпетками, там і жовто-блакитні, і всілякі інші за кольором, всі виготовлені з любов’ю). Багатьом воїнам вже передала, і синові. Тут ще є, багатьом вистачить. Може ще кудись поїдуть. Правда, вже й тепліти почало, але ж ця війна, мабуть, ще не скоро…
У Валентини Іванівни четверо дітей: троє синів і донька. Ростила та виховувала їх сама. Ігор, середній, зараз на війні, десь на «передку».
- Аби не вишивала, не знаю, чим би й займалася, всякі думки в голову лізуть, весь час за дітей переживаю, за онуків, за Ігоря. Інколи прокидаюсь посеред ночі і думаю про всіх. І молюсь, аби все було добре.
– Чи відчувається тут війна?
- У перші дні відчувалось. Та хто б у те повірив! І я не могла того втямити. Молодший син каже: «Вова (старший син) з сім’єю їдуть, війна». Питаю: яка війна? Звідки? І досі не можу в те повірити. У голові не вкладається. Тоді, у перший день, пішла до сусідів, діда і баби. Дід Міша іде до хати, питає: «Ну що воно там гуде?» Тут Люба біжить перелякана, аж колотиться: «А що воно через хату пролетіло?». Аж то ж, виявляється, ракети так летіли над селом.
– Як ви дізнаєтесь новини? Є у вас інтернет, зв’язок?
- Зв’язку майже немає, телефон не ношу. Лежить десь на печі. Кажу дітям: я сама вам буду дзвонити, мені не треба тілінькати сюди. Телевізор не вимикається, весь час дивлюся. Добре хоч показує, а то б зовсім сумно було без нього.
– А де берете продукти, хліб?
- Хліб син з Києва присилає, у холодильник кладемо і цілий тиждень їмо. Зараз такі пенсії, що не накупишся. Та й багато продуктів брати боїмося. Головне – картопля є. Це – основне. Не жаліємось. І Сергійко Головач їздить купує в Іванькові все, що нам тут треба.
Йдемо з пані Валентиною до Любові Головач, матері Сергія. Сергій Головач жив колись у Луцьку, мав родину, двох синів. Одного сина вже забрала війна. Так і приїхав до рідної домівки, не витримав болю, не склалося життя. Тепер він – опора для матері.
Пані Любов каже зажурливо:
– Треба допомагати, залишилася я сама. Він мене не покидає, все привозить. Раніше нам возили хліб, а тепер треба самим. Сергій Линок привозив, поки на війну не пішов. Смачний був хліб. І магазин був, і товарів завжди було багато. Як привезуть товар – що хочеш є.
Поговорили з пані Любою. Згадали, як колись вирувало життя в селі, насміялися. Каже жінка: гарно жилося. Всі гуртом на сінокіс, гуртом і відпочивали. Дні народження святкували так душевно. А як співали гарно! Всі працювали в колгоспі. По ягоди в ліс ходили: їх була не тільки в лісі, а й на полях, сила-силенна. У Великий Ліс по ягоди їхали і з Коропа, і з Понорниці, і з усіх сіл ближніх. Машинами їхали. Якось приїхав шофер, каже: «Так, баби, вилазьте з відрами, я як приїду – посигналю, щоб всі назад йшли». А йому дівчата відповідають: «Ти далеко не їдь, бо через пів години вже відра будуть повні». От стільки ягід було. Тепер же поля зорані, ягід менше. Людей теж менше стало…
Валентина Іванівна додає:
- Якщо чесно, важко було. Це зараз усякої техніки придумали. І пральні машинки. А тоді що – прибігла на обідню, одну хустку руками перепрала, фартушок перепрала. Висохло-не висохло, вдягла на себе – побігла знову сіно гребти. Колгосп був хороший. Не передовий, але і не занедбаний. Чотири сторожі було, бо аж 5 садів. І баштани в нас були, і огірки і помідори. У нас хутір «во» був (показує великий палець догори), не думайте!
А в дитинстві як весело було: один велосипед на цілий хутір – і цілим хутором на ньому їздили. З гори, було, розгін візьмеш і педалі не крутиш – сам їде, тільки рулюй.
У яру качок пасли. Катька, подруга, каже: «В неділю прийдеш на іменини до ляльки». Лялька була з тирси. Одна-єдина. А на іменинах – хліба напечемо із землі, дошки покладемо, яблук натремо. Це у нас стіл такий святковий був. А подарунок для іменинниці – лоскут тканини. Мати тоді шила нам плаття, то ми лоскути, які лишались, тихенько брали і йшли на іменини. Щонеділі на йменини до ляльки ходили.
Було всіляких історій. Семеро коней запрягали, коли в школу їздили. Їздили возами. Старші хлопці кажуть: «Куріть! Бо не повеземо додому». Ну що робити? А от Катька не курила. Її якось в школі і забули. Верталися по неї. Різні були історії…
Сергія вдома не було. Коли поговорили і вийшли з двору, то і його автівку побачили – їхала розбитою дорогою. Під’їхав ближче. Привітався. А потім і каже: «Ти не знімай мене, я не люблю давати коментарі».
Сергій Головач – чоловік скромний, але місцеві його хвалять: він в Іваньків в магазин їздить за продуктами. Нікому не відмовляє. Та й іншу допомогу надає.
Коли в Іваньківському Будинку культури збираються жіночки-волонтерки випікати пончики на підтримку Збройних Сил, Валентину Онос чекають всі. Самотужки до Іванькова дістатися Валентині Іванівні важкувато (село за 7 кілометрів, і дорога не в кращому стані), тому Сергій завжди підвозить її.
Ще одна весела хатинка стоїть над дорогою, тут живе пара – Михайло Данилович і Ганна Олександрівна.
Ганна Волевач не впадає у відчай: їй 86 років, проте вона ще примудряється тримати чимале господарство. Усміхається і хитро каже, ніби припрошує: «До Великодня поросятко заколемо, їжі в нас всякої буде, яка й на світі є!».
– А чому ви не виїжджаєте, як інші?
- Тут народилася, тут на цій землі живемо і нікуди більше не поїдемо. І куди нам? До доньки? Нам з Мішою і тут добре. Звісно, життя вже не таке, як колись. За роботою ніколи було й жити: три череди корів на фермі, свинарник, телятник. Я і на відкормі, і на свиноматках працювала, вік проробила – то ланковою, то дояркою.
– А зараз як?
- Помаленьку. Пошта 2 рази на місяць приїздить, коли пенсію треба розвезти. Та й газети ж виписуємо, он ціла пачка. І швидка їздить, слава Богу, до нас, якщо є потреба. Якось живемо, ще тупаємо…
Чоловік пані Ганни – найстарший житель у Великому Лісі. Йому 90 років. Звісно, здоров’я вже підводить, але їхати кудись з рідного дому він теж не збирається. Донька Таїсія з Коропа приїздить, продукти возить, в усьому допомагає. Цього вистачає.
Шостий житель Великого Лісу – старший брат Валентини Іванівни, Володимир. Його вдома не було. Не любить він сидіти в хаті: часто по лісах блукає, гриби, ягоди збирає. Жив раніше в Донецьку, але доля так склалася, що довелося повернутися до батьківського дому, до рідних лісів. Йому вже за 70, однак він завжди в русі.
Нещодавно жінки з Іванькова спитали у Валентини Іванівни, чи не хоче вона переїхати з Великого Лісу, так би мовити, ближче до цивілізації. А в неї відповідь одна: «Хіба ж я можу їх покинути? Ми вже як одна родина. Родина Великого Лісу».
- І куди мені переїздити? Тут мій дім. Тут я потрібна. І ми ж не десь у глушині живемо. Тут усе є. І за допомогою до нас звертаються. Он і агрономи їдуть, і техніку, комбайни тут ставлять хлопці механізатори, або, коли щось зламається залишають біля нас, під нашим наглядом. А краса яка в нас, ось скоро зацвіте, приїздіть до нас. Зимою – наче в казці, сяду на лавку і дивлюсь, як же чудно. А сади зацвітуть, а яблук скільки… – мрійливо каже пані Валентина.
Для неї, її брата Володимира, а також для Любові та Сергія Головачів, Ганни і Михайла Волевичів Великий Ліс – не просто місце на карті…
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання “Місцевих медіа” і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.
Ольга Гаврилець, «Місцеві медіа»