Аліна Миленко: «Я не знаю, чи були взагалі на цьому світі люди, які могли б про Стаса сказати щось лихе. Він – найсвітліша людина в моєму житті»

Станіслав Миленко народився у Світлій Долині на Запоріжжі. Може саме тому й був світлою людиною. Насправді світлою. Так про нього кажуть усі, з ким спілкувалася журналістка видання «Місцеві медіа». А ще – відвертою. Комунікабельною. Емпатичною. Справжньою. Але… Був… Як боляче це звучить! А надто, коли мова йде про 27-річного чоловіка, повного сил, енергії, любові, бажання жити і радіти життю.

Станіслав не зустрів свої 28-ім в родинному колі, у теплій хатині в Покошичах…

Чорна звістка наздогнала сім’ю Чумаків та Миленків одночасно, в переддень нового 2024-го. Одних у Покошичах, де у Станіслава залишилась дружина Аліна та маленький синок Макарчик, а інших – у Запорізькій області. У Світлій Долині, де Стас народився.

Сестра Валентина з дитинства була найближчою для молодшого брата. Весь час були вони друзі-нерозлийвода.

• Пішла у засвіти частинка мене, – говорить Валентина. – Ми, скільки себе пам’ятаю, разом були завжди – і в школу, і на гурток волейбольний за 25 кілометрів від села. То ходили, то їздили. Він ніколи не пропускав занять, був для мене, наче старший брат, хоча насправді молодший на два роки. Стас завжди йшов на допомогу людям. Без жодної вигоди, без усіляких компромісів. Треба допомогти – приходив і допомагав. Таким він був сонечком у нас. Мав велике коло друзів. Де якісь заходи, якісь змагання спортивні – Стас завжди там. Його неймовірно любили і поважали. Це людина-усмішка. Жартувати любив, це, мабуть, була частина його життя. І не ображав ніколи нікого, казав «я відповідаю за людей, їхні життя залежать від мене». Дуже любив рибалити. Це було більше, ніж хобі. Навіть на фронті знаходив можливості зайнятися улюбленою справою.

Станіслав з майбутньою дружиною Аліною познайомилися в Інтернеті в 2022-му. Випадково. Неочікувано. Але… на все життя.

Того ж року й одружилися, відсвяткували весілля в Покошичах 25 листопада, перед постом.

А далі – жорстокі реалії війни. Однак, попри це, закохані всіма силами старалися хоча б інколи бачитися. Аліна навіть їздила до Стаса у Львів, де той проходив службу.

Через два місяці після весілля Аліна зі Стасом повідомили батькам молодої дружини, що скоро в сім’ї буде первісток. Вони обидва дуже хотіли дітей, велику родину…

А в березні 2023-го Станіслав вже був на Бахмутському напрямку. Практично весь час на передовій. Було лише десять днів паузи. Тоді Стас з’явився в Покошичах. У жовтні. Коли народився Макарчик. Десять днів. Останні десять днів, коли вони могли бути всі разом.

Теща Станіслава, Наталія Чумак, з великою любов’ю і зі сльозами на очах згадує зятя:
– Він для нас став, наче рідна дитина… Писав мені «Спокійної ночі… доброго ранку». Коли була можливість, коли на зв’язок виходив. Такі теплі слова писав. Постійно дякував долі, що його звела з моєю Аліною…

Сестра Валентина теж згадує, що ранок для неї починався з того, що брат надсилав якесь мотивуюче, оптимістичне повідомлення. Коротке, але наповнене неймовірною добротою. Втішав своїми двома-трьома словами, завжди казав, що все буде гаразд. Зараз цих повідомлень не вистачає.

• Ми з ним коли зустрічалися, він завжди настільки сильно обіймав. Був сильний і фізично, і морально. Ніколи не скаржився на долю і труднощі. Завжди тільки все добре говорив і про командирів, і про побратимів. Не любив, щоб плакали, казав: «Якщо не заспокоїшся, я покладу слухавку». У мене до цього часу картина перед очима: перемога, братик повертається, а ми з квітами його зустрічаємо. Серце відмовляється вірити. Постійно думаю, що він живий, може десь без пам’яті, може в полоні, та живий… Я часто дивлюся на небо, прошу Бога подати який-небудь знак, але у відповідь тільки тиша. Моя донечка знає, що дядя Стас тепер працює на небі янголом.

Станіслав припинив виходити на зв’язок з 25 грудня.

• Мені здається, він почав відчувати, що його не стане. Десь за місяць, коли ми одного разу з ним спілкувалися, він сказав: «Я тут, і цим вже все вирішено» – ділиться спогадом сестра.

І справді, Станіслав наче відчував, адже коли вже вирушав у дорогу після десяти днів відпустки, спочатку вже пішов, а потім знову повернувся. Повернувся, щоб ще раз поцілувати Макарчика. Сину було тільки 11 днів на той час від народження. Повертатися, коли вже переступив через поріг, кажуть, погана прикмета. І Стас більше не повернувся…

Він загинув 28 грудня 2023 року поблизу села Богданівка Бахмутського району Донецької області. Загинув, як справжній воїн та патріот, за Україну та її незалежність.

Десять днів неймовірно тяжкого очікування довелось пережити родинам Чумаків та Миленків. Десять днів думок, надій та сподівань.

5 січня 2024 року плакала вся земля Понорниччини. Станіслава Миленка в останню путь у Покошичах прийшло провести все село, вся рідня, побратими.

Сьогодні маленькому Макарові 8 місяців. Його плекає 23-річна Аліна, її серце досі відмовляється вірити в загибель рідної душі, свого Стаса.

Онука люблять бабусі й дідусь. Із Запорізької області збираються приїхати рідні Станіслава. Теща Стаса дякує за його маленьку копію, за хлопчика Макарчика, який став єдиною втіхою і розрадою після пережитого горя.

Відеонарис про Станіслав Миленка та спогади про нього дивіться за цим посиланням:

Ця публікація здійснена за підтримки Фонду “Партнерство задля стійкості України”, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції. Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю інтернет-видання «Місцеві медіа» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.

Юлія Дем’яненко, “Місцеві медіа”